Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

моє непереможне, абсолютне щастя, добра доля, випадок, — назвіть це, як хочете, — що я пройшов крізь полум’я Зеленого Змія і не згорів. Моє життя, моя кар’єра, моя життєрадісність не були зруйновані. Вони спалилися трохи, це так. Наче передові звитяжні бійці, які якимись незбагнено-дивними шляхами вийшли живі з бою та дивуються кількості забитих.

І як учасники минулої кривавої війни, що кричать: «Геть війну!» — так і я кричу. «Геть алкоголь! Не треба, щоб наша молодь теж змагалася з отрутою!» Єдиний спосіб спинити війну, це припинити її. Спосіб спинити пияцтво, — це заборонити його. Китай припинив величезне вживання опіуму, заборонивши культивувати та ввозити його. Китайські філософи, поти та лікарі до хрипоти проповідували про шкідливість опіуму тисячі років, але опіум вживали доти, поки він був доступний, легко досяжний. Такі вже ми вдалися.

Ми досягли величезних успіхів, оберігаючи наших дітей від арсеніку, стрихніну, тифозних та туберкульозних бацил, та не допускаючи, щоб наші діти гинули від них. Так само треба змагатися і з Зеленим Змієм. Забороніть його! Не дозволяйте, щоб він з законного дозволу чигав усюди на наше юнацтво. Не про алкоголіків і не для алкоголіків пишу я оце, а для нашого юнацтва, для тих, у кому кипить жадоба знання й пригод, любов до життя та потяг до товариства, і кого калічить наша варварська цивілізація, підсовуючи отруту на кожному ріжку. Для тих здорових, нормальних юнаків, які вже народилися, або ще народяться, я пишу.

І задля цієї мети, більше, як задля якоїсь іншої, і палкіше, ніж задля якоїсь іншої, поїхав я в Місячну Долину, — хоч і напідпитку, — та голосував за жіноче рівноправ’я. Я голосував за те, щоб жінки мали право голосу, бо я знаю, що вони — жінки, матері раси, — будуть голосувати за те, щоб витруїти Зеленого Змія з нашого життя, здати його в той історичний музей, куди вже здано багато інших дикунських звичаїв. Якщо ви відчуєте біль у моїх словах, прошу згадати, як тяжко я терпів від Зеленого Змія і тепер мені боляче від самої думки, що комусь із моїх чи ваших дітей, може, доведеться так само терпіти.

Жінки — справжні охоронниці раси. Чоловіки марнотрати та грачі. Вони кохаються в пригодах, і, кінець кінцем, їх завжди рятують жінки. Першим дослідом чоловіка в хімії було виготовлення алкоголю, і з того часу аж до цього дня всі покоління чоловіків виготовляють та п’ють алкоголь. І не було ніколи й одного дня, щоб жінки не терпіли від того, що чоловіки вживають алкоголь, хоч вони ніколи й не мали сили дати цьому опір. Тільки-но жінки здобувають право голосу в якійсь громаді, вони насамперед закривають салуни. Але чоловіки не закриють їх і через тисячу поколінь. З таким же успіхом можна сподіватись від жертв морфінізму, що вони видадуть закон, який заборонить вживати морфій.

Жінки добре це знають. Потом і слізьми вони платять за те, що чоловіки вживають алкоголь. Завжди дбаючи про расу, жінки дбатимуть і про своїх синів, ще не народжених, і про своїх дочок, які будуть матерями, жінками та сестрами отих синів.

І це буде легко здійснити. Терпітимуть тільки запеклі п’яниці одного покоління. Я один із них і на підстава свого довгого приятелювання із Зеленим Змієм, урочисто запевнюю, що мене не дуже обходитиме заборона алкоголю, коли ніхто інший не питиме, і коли ніде буде дістати хмільного. З другого боку, величезна кількість молоді, такої нормальної та далекої від алкоголю, не маючи потягу до нього, ніколи й не відчуватиме й браку його. І настануть часи, коли салун знатимуть тільки зі сторінок історії та вважатимуть за старовинний дикий звичай, — такий, як бій биків або спалення відьом.

XXXIX

Звичайно, оповідання буде не закінчене, якщо не довести його до останнього моменту пригод героя. Але це не є оповідання про те, як п’яниця нарешті схаменувся. Я ніколи не був п’яницею і тому ніколи не схаменуся.

Трапилося мені оце недавно зробити вітрильником мандрівку навколо Горна. Я не взяв з собою власного запасу алкоголю, подорож тривала сто сорок вісім днів, але щохвилини я міг би дістати алкоголю у капітана; проте я не пив. Не пив, бо не мав бажання пити. На борту ніхто інший не пив. Оточення не сприяло тому, щоб пити, а органічного потягу до алкоголю у мене не було. Мій організм не потребував його.

Отож переді мною постало питання, просте й виразне: Це ж так легко; чому ж мені не утриматись від алкоголю, коли я повернуся назад? Я зважив це питання. Я міркував над ним п’ять місяців у стані абсолютної тверезості.

Насамперед я переконаний, що на десять тисяч або на сотню тисяч людей і один не народжується алкоголіком. Пияцтво, як я думаю, просто звичка розуму. Це зовсім не те, що тютюн, або кокаїн, або морфій, або всі інші численні наркотики. Бажання алкоголю починається виключно в мозку, і там зростає, але культивується на соціальному ґрунті. На мільйон ні один чоловік не почав пити сам. Всі п’яниці починали пити в гурті, в супроводі тисячі явищ громадського значення, що їх я описав у першій частині цього оповідання на підставі власного досвіду. Ці явища й спричиняються до того, що звичка пити дуже поширюється. Алкоголь сам відіграє зовсім невелику роль у тій атмосфері товариського єднання, в якій звичайно п’ють. Дуже рідко людина народжується з непереможним, органічним потягом до алкоголю, не набувши його в товаристві тих, хто п’ють. Гадаю, що такі рідкі індивідууми трапляються, хоча ніколи не зустрічав ні одного з них.

Під час цієї довгої п’ятимісячної мандрівки, я переконався, що в моїх фізичних потребах нема й найменшого натяку на потребу в алкоголі. І я також побачив, що моя потреба алкоголю була чисто розумова й виникла від стосунків з людьми. Думаючи про алкоголь, я разом згадував і товариство, в якому випивав. Думаючи про товариство, згадував алкоголь. Товариство та алкоголь були сіамськими близнюками. Вони були скуті докупи.

Читаючи у кріслі на палубі, або розмовляючи з іншими, я, при кожній згадці за якусь частину світу, відразу ж згадував і пиятику та хлопців-друзяк. Цікаві дні та ночі, яскраві моменти, барвисті події й сваволя, — все це роїлося в моїй пам’яті. Венеція встає перед мною з надрукованої сторінки — і я згадую столики в кафе на тротуарі. «Бій у Сант-Яго», — каже хтось — і я відповідаю: — «Так, і я був там, але я не бачив ні берега, ні пагорку Кетл, ні Дерева Миру. Що я бачив це кафе Венера на майдані Сант-Яго, де одного душного вечора, я розмовляв та випивав з одним чоловіком, що доходив у сухотах».

«Іст-Енде в Лондоні», читаю я, або каже хтось і насамперед перед моїми очима постає низка освітлених шинків, а в ухах лунає «дві гіркої», «три шотландської». Латинський Квартал — я бував там у студентських кабаре. Пригадую веселі обличчя та сміливих духом людей. Ми пили холодний, добре очищений абсент та сперечалися про Бога, мистецтво, демократію та інші прості проблеми існування.

Під час урагану поблизу Ріо-де-ла-Плата ми вирішаємо, на випадок якогось ушкодження, зайти до Буенос-Айреса, цього «Американського Парижа» — і я згадую освітлені ресторани, веселий блиск піднесених вгору шклянок, луну пісень і веселих голосів. Коли ми піймали північно-східній