Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 38

Коли мене раптово Ден потягнув до номера, все всередині немов зупинилося. Руки й ноги перестали слухатися, а в голові тільки й крутилися думки: «Що я тут забула? Що взагалі роблю? Навіщо мені це все? Може повернутися до себе, поки ще не зовсім пізно? Байдуже на Аліну, вона мені нічого не зробить, а от Ден…».

Проте не довго в голові крутилося це все, бо я раптом перечепилася через м’якенький килим і мало не полетіла під ліжко. На щастя, Ден встиг зреагувати вчасно й я опинилася в його міцних обіймах. Як і колись в старі-давні часи. А нам же колись так добре було разом… І чому ми тоді взагалі віддалилися?

– Ксеню, я то не проти, але може все ж стоятимеш на своїх двох сама? – почула над головою насмішкуватий голос, що позбавив мене виру думок.

– Дякую! – аж викрикнула, гордо підіймаючи голову та опускаючи тоненьку кофтинку, що було збилася вгору.

– То чому ти тут? – промовив Ден, жестом пропонуючи мені щось випити, але після сьогоднішнього я точно була пас.

– Аліна сказилася, – не збиралася приховувати та розповіла, що сталося. То ж вона сама вже зробила перші кроки до зіпсованої репутації, а не я її підштовхнула. Та й Ден – це ніби мій друг. А потрібно ж мені комусь виговоритися, якщо всі інші послали.

– Ого, не очікував такого від неї, – аж присвиснув блондинчик.

– А як я цього не чекала…– буркнула, йдучи до дивану. – Можна ж тут залишитися?

– Ти на дивані спати збираєшся? – здивовано вигнув брову Ден. – На ліжку місця на чотирьох вистачить.

– Я не…– спробувала заперечити, але він мене перебив.

– Та серйозно. Ми ж можемо просто спати на одному ліжку як друзі. Якщо хочеш, зробимо стінку з подушок, – одразу підскочив він, демонструючи все на прикладі.

– Краще диван, – посміхнулася, але Ден перехопив мою руку та плавно посадив на ліжко.

– Тоді ти спи тут, а я на дивані. Так влаштовує? – з дивною надією поглянув на мене колишній, ніби він прямо аж таки мрія провести ніч на дивані.

– Таак, – дещо невпеневно протягнула я. Дивувала трішки така його поведінка, хоч прекрасно пам’ятала, що він таким був завжди.

– Тоді чудово. Почувайся як удома. А я замовлю вечерю, – Ден вже було потягнувся за телефоном, але я його спинила.

– А не запізно для вечері? – бо вже було явно за дев’яту… І це ще коли я дивилася на годинник…

– Ти ж нічого так і не поїла, – він немов бачив мене наскрізь. Або ж стежив, що також не можна було виключати.

– Я не голодна, – впевненіше повторила, хоча відчувала, що він має рацію. Було б геть невчасно, якби живіт зараз раптом забурчав. Я ж то дійсно востаннє сяк-так перекушувала лиш в обід.

– Я наполягаю, – промовив Ден, але я була не зовсім налаштована на вечерю.

– Тоді візьми хоч це, – протягнув він мені печиво, що взялося буквально нізвідки.

– Лиш декілька шматочків, – швидко погодилася, бо розуміла, що їсти то реально хочеться.

– Ну Ксеню…упаковка ж дрібнюсінька, – вмовляв мене він, все припрошуючи.

– Добре, заради тебе, – посміхнулася, зловивши посмішку Дена.

Я вмостилася на ліжку, пожовуючи печиво, а Ден поки пішов у душ. Мушу віддати йому належне – не світив переді мною голим торсом, а пішов у чому був та навіть взяв туди ж речі перевдягтися. Тому сиділа собі спокійненько, все-таки мимоволі пригадуючи, що статурка у нього завжди була непоганою. А зараз же навіть попри одяг видно, що без тренажерки він не обійшовся. І це йому так пасувало…

Стукіт у двері пролунав досить раптово. А потім ще кілька разів вже настирливіше. Думала, що підуть, якщо не відкривати, але ні, стукіт повторився. Чула, що вода у ванній затихла, значить Ден скоро вийде і таки відчинить, але хто ж насправді за дверима…

Заметалася по кімнаті, все ще дожовуючи печиво та продумуючи план дій. У будь-якому випадку про те, що я тут, вказує лише моє пальто, тож залишалося швиденько його вдягнути й сховатися десь. Ні багато, ні мало, а хвилинка й я в безпеці. Але стоп. Чому я взагалі ховатися хочу? Це ж типу нормально, що я прийшла до друга поїсти печиво. Хоча то для мене так, а от Артур напевне не зрадів би цьому.

Все-таки помінялася з Деном і сховалася у ванній, залишивши шпаринку для огляду кімнати. Сама ж світло вимкнула, щоб мене напевне ніхто не побачив. А пахне ж тут то як… Мимоволі відволіклася, не помітивши коли в кімнату зайшов Влад.

– Ти пробач, але не знав до кого ще мені йти. Все ж давні знайомі як-не-як.

– Які тобі знайомі? П’ять років дружби ніхто не відміняв, – посміхнувся Ден, всідаючись у крісло. – То що там в тебе сталося так пізно?

– Та Аліна явилася на порозі. Вдень пішла від мене, а ось знову повернулася. Я вже й не знаю…

– Ох… Кажу тобі, навіть добре, що вона сама пішла, бо від таких…– чомусь захотілося присісти і хто знав, що позаду буде бачок унітаза та я примощуся прямісінько на кнопку зливу.

– В тебе хтось є? – одразу ж підскочив Влад, прямуючи до ванної, але я вийшла і сама.

– Пробач, що так ось сталося. Не хотіла вам заважати, – ніяково промовила, обійнявши його.

– Та чого ти, Ксеню. Я б до тебе прийшов, якби не Аліна. Але…що робиш тут ти? – а питання не заставило себе довго чекати.

– Ну…– протягнула, але він встиг вже висловити свої припущення.

– Ви знову разом? А як же Артур? – ну хоч забув про свою Аліну.

– Та я просто в гості прийшла до друга. Нічого більше, – одразу розставила все по місцях, не почувши тихого стуку за спиною.

– Чув тут Влад. Аліна попросила…– так і застиг Артур на порозі. А з-за рогу я побачила русяву макітру, що єхидно посміхнулася й зникла з поля зору. От стерва! То це все навіть було не заради Влада? Вона що, шукала мене? – Ксеню?

– Пробач, що не покликав. Подумав, що друзі, яких знаю ще зі школи, підбадьорять трішки після нашого з Аліною…– Влад випередив мене, майже не збрехавши.

– Я розумію, – Артур стиснув губи у подобі посмішки. – Можу я вам скласти компанію, чи мені краще піти?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍