Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 37

Повернувшись до готелю, слідом за підбитими Артуром і Тадеушем, не змогла знайти Влада. Оббігала все, від першого й аж до останнього поверху, але друга ніде не було. Мабуть, також пішов кудись розвіятися. А так хотілося хоч трішки, проте все ж підтримати його…

Зненацька зрозуміла, що ми ж то в двадцять першому столітті живемо. Дістала з кишені ніжно-фіолетовий смартфон не надто популярної, але своєї улюбленої фірми й відшукала Владовий номер. Спершу хотіла була зателефонувати, але чомусь здавалося, що йому буде не до розмов. Тому полізла в месенджер, але навіть там не змогла нічого сказати. Здавалося, що всі мої слова будуть йому абсолютно ні до чого. Обійми потрібні були, але кому їх адресувати? Тим двом дурникам? Влада ж бо в готелі не було. А ще підходили бабусині пироги й домашня наливочка, але то все потрібно було тягнути з дому. І не впевнена, що там залишалися якісь запаси.

Тож просто піднялася до свого номеру й дивилася на якось вже надто радісну сусідку. Аж пику хотілося тій набити. Знаю, така історія за плечима і все таке, але чим більше дізнавалася її нутро, тим все далі відкидалися хвилі співчуття.

Лягла на ліжко, вдягнула навушники, ввімкнувши звук на повну та заплющила очі. Не хотілося дивитися на ту Аліну взагалі й чути її тим паче. Але вона прямо таки аж дуже хотіла поговорити. Настільки, що залізла на ліжко до мене й видерла навушники з моїх вух. При цьому ще й втратила рівновагу й мало не ляпнулася на мене. Я ж чітко почула характерний запашок-першопричину такої поведінки. І коли вона тільки встигла…

– Граблі свої забери, – не збиралася церемонитися зі знахабнілою керівницею.

Вона мене й так вже конкретно дістала. Тоді чому я маю все терпіти, а їй все сходити з рук. Статус не такий? Ну незабаром він явно буде вищим, ніж Алінин. І для цього мені не треба ніякі Артури.

– Що ти сказала? – руда на мене так вирячилася, ніби я її щонайменше послала. Але мої слова були ще й дуже навіть м’якші.

– Що чула, – промовила, зневажливо дивлячись тій в її зеленкуваті злющі очиці.

– Та я тобі зараз…– кинулася до мене Аліна, незграбно розмахуючи руками. Було б це хоч трішки у тверезішому вигляді, як мінімум царапин не уникнула б, а так керівниця сама ж і беркицьнулася на моє ліжко, миттю відключившись. Ну хоч заспокоїться, бо ще б трішки і я показала б якою насправді може бути Ксенія Борсук.

Але тут уже в мене була трішки інша проблема – спати було ніде. Ну не лягати ж мені на її ліжко? Ще задушить уві сні. Такого варіанту виключати точно не могла. Не після розмови так точно. Особливо коли її клепка трішки поплавилася від кількості випитого.

Тому пішла по кімнатах, запитуючись, чи можу в них залишитися. Спершу до Міли, кімната якої була зовсім поруч. Але даремно, бо й пожити не залишилася, й мало вийшла звідти взагалі. Коротче, одна пліткарка – це вже зло. А дві – зло в квадраті. Особливо якщо твоя керівниця не приховує свого цікавого похитування й верещить наче різана поруч зі своїми підпічними. Цікаво ж, як тепер до неї всі ставитимуться… Хоча їй же ще не довго залишилося працювати…

Далі пішла по заготовленому списку. Спершу до Артура, але той м’яко випровадив мене, щоб чогось там не бачила. Мабуть, у щось таки влетів і не надто м’яке, бо на руках в його сусіда побачила кров. Розпитування нічого не давали, тому вдовольнилася цілком нормальним Артуровим обличчям, що виглядало з-за чогось схожого на ширму.

Наступною була Таня, що жила трішки далі по коридору. Але та жила одразу з двома сусідками й вони були абсолютно не раді моїй компанії. Хоча вона могла заради подруги на підлеглих своїх трішки й погримати… Але як гідна керівниця, а не якась там Аліна, вона таки не зробила цього, тому я пішла далі.

Влад таки повернувся до кімнати й Тадеуш випровадив мене геть від них, щоб я дала йому побути трішки суто в чоловічій компанії. Залишалося лиш швиденько обійняти й піти далі кімнатами. І я вже навіть не перебирала колегами, які навряд мене впустили б, а пішла точно туди, звідки мене нізащо не проженуть. Та й там було не тільки ліжко, а й диванчик, тож точно нікого з ліжка б не випихала.

– Дене, можна в тебе переночувати? – тупотіла на порозі не так вже й довго, бо мене мало не затягли всередину, люб’язно надаючи до моїх послуг вже знайоме приміщення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍