Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Розділ 18. Кров і біль.

"Не смій торкайся до мене!" - бубню собі під ніс, імітуючи його вираз обличчя та інтонацію. Наче мені хочеться його чіпати, сама ж не хочу! Як гидко і соромно, що таку каку не те що чіпала, а й цілувала. Дізнається хто про це, кінець усього життя! Так мало що життю кінець, так ще й репутації, та всьому взагалі. Ці його поцілунки - просто мурашки по шкірі, може, він мене заразив чимось? Хто їх, тварюк, знає? Може, вони заразні, адже після тієї безглуздої витівки в мене й почалися дивні видіння. Та й він сам дивний, то хотілочка працює, то вбити готовий, то дружина, а то взагалі "не торкайся". Наші чоловіки набагато простіші все ж, тарганів у голові менше вже точно.

Але головне: що тепер зі мною буде? Про дружину він явно збрехав, що правда не зрозумію навіщо? Чого він домагається? Може, у нього якийсь хитрий план? Думає, що я йому все розповім? Так знаю я трохи... ну, гаразд, брешу, насправді знаю дещо, але розповідати нічого не збираюся. На чоловіків я не падка, та і його чоловіком після всього, що бачила, вважати важко. Радше вже він для мене подібність жаби, яку ми в дитинстві на спір цілували, вірячи в давню легенду про зачарованого принца. Так, я свою сіру жабу поцілувала, але вона замість принца на чоловіка перетворилася, у якого звички, як і раніше, жаб'ячі. Життєво, нічого не скажеш: хотіла принца, а отримала... ось це.

Обертаюся назад, щоб побачити його потворний шолом і нахабні червоні оченята. Щоб тобі ячменем усе життя страждати та від проносу задоволення отримувати, негідник проклятий! Якось невчасно я його проклинати вирішила, якраз струмок переходимо, ось я і навернулася на слизькому камені. Мене обдало з голови до ніг холодною водою, а один з каменів "вдало" встромився рівно під оком, залишивши після себе мальовничий фінгал. Та що за день такий невдалий?! Точніше вже ніч, але мені все одно прикро. І як темним лісом пересуватися без факела або лампи? Тільки страшні оченята світять у спину, так би виколола їх, разом зі справжніми очима.

- Підіймайся, - знову командує цей монстр, чим доводить мене до стану чайника, що закипає. Скоро пара з ніздрів піде.

Піднятися-то підіймаюсь, прикриваючи забите око рукою, і невдоволено підтискаю губи, коли він проходить повз, обдавши холодною водою ще раз.

- Та щоб усе твоє життя було для тебе покаранням, монстр безсовісний! - шепочу, дивлячись йому в спину, а потім махаю ногою, щоб окропити його водою так само як він це зробив. Щоправда, намочити в мене вийшло лише саму себе.

Чорт, як же дістало! Вмирати не хоче, вбивати теж, та й торкатися, бачте, теж не можна! Ні, мені, звісно, байдуже, але те, як він про це говорить - бісить нереально. Вважає, що якийсь там головнокомандувач вищий за саму кухарку, не рівня, бачте, я йому! Це хто ще кому не рівня!

Чорна страхітлива броня майже розчиняється в темряві, так далеко він пішов. Це мій шанс, зможу втекти! На моєму обличчі з'являється посмішка, тихенько розвертаюся і, зробивши крок, зупиняюся, точніше, мене зупиняють.

- Убити не можу, але палець відрізати - можу. Швидко пішла вперед і так, щоб я тебе бачив! - каже це опудало, не зволивши навіть обернутися.

Нагинаюся до струмка, дістаю звідти кругляк розміром з мій кулак і кидаю в цього гада. Мої очі навіть не встигають помітити, так швидко він повертається і розрубує кругляк своїм мечем. Дві половинки падають у траву, ми обидва дивимося на них, а потім зустрічаємося поглядом.

- Ой, - видихаю, а потім невинно посміхаюся.

Цілком можливо, що моя посмішка не справила фурору на сіру жабу, оскільки вона повільно і загрозливо пішла на мене, неповоротко тягнучи по землі за собою свій клинок. Спина, бік, рука - вибачайте, але життя все-таки важливіше за погане самопочуття.

Перед очима миготять дерева, які огинаю на повній швидкості, намагаючись не помічати, як коле в боці й болить у грудях. Головне втекти, а все інше неважливо.

Ну, за що мені все це? Що я такого зробила? Чортові Ферер і Коморський, щоб ви все життя одними опаришами харчувалися!

Повітря критично не вистачає, розумію, що більше не зможу бігти, надто погано, тому вирішую сховатися за товстим дубом, у кущах. Пірнаю туди й одразу ж закриваю собі рота рукою, бо дихаю надто голосно. У вухах чую биття власного серця, я - загнаний монстром звір, його здобич. На спині виступає піт, і я нервово озираюся, ризикуючи привернути увагу зайвим шумом. Сповзаю нижче по стовбуру дерева, так, щоб за листям не можна було мене побачити.

Як я в усе це вплуталася? Серце надривно б'ється в грудях, отримавши тимчасовий перепочинок, бажання жити стало ще сильнішим. Не хочу вмирати, ні за що! Але що я можу зробити проти цієї сірої жаби? Зрозуміло, нічого, особливо без меча. Дивно, як його взагалі змогли поранити? І чому в мене не вийшло зробити це так само як у тієї сірої баби? Відповідь проста, у неї був кинджал, а в мене сережка, ось тому й не вийшло. Навіть прикро трохи, що перший чоловік, який назвав мене дружиною, ось це щось сіре, яке сильно скидається не тільки на монстра, а й на запеклого жеребця. Ну, як інакше він міг попастися вдруге на один і той самий гачок? Зовсім, чи що, тупий? Гаразд, гаразд, зате я залишилася жива! Поки що...

Параноя підказує: він десь поруч, серце надривається в грудях від переляку. Скільки потрібно часу людині його зросту, щоб такою неповороткою ходою наздогнати мене? Щось мені здається, набагато менше, ніж мені хочеться. Гаразд якби він щось кричав, або зловісно сміявся, як і годиться нічному кошмару, так впевнена, мовчки йде, світить червоними щілинами зі свого шолома. Щось мені моторошно стало, як ніколи в житті. Пам'ятаю, коли батько в дитинстві страшилки розповідав, так страшно не було, тоді я хоча б була не одна, не те що тепер. Несправедливо все це, ой, як несправедливо! Сюди Ферера б, подивилася, як він, кричачи, немов панянка, намагається від монстра втекти. Генерал, герой, і той би драпав від цього монстра серед монстрів, виблискуючи п'ятами! Я в цьому впевнена!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍