Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Розділ 32

Біля «Спектру» товклося кілька підозрілих типів, мовчки стояли, зібравшись докупи, було таке враження, наче змовляються про щось, але побачивши їхні очі, я заспокоївся – вони щойно вживали крікс – райдужки в очах майже не було видно, а розширені зіниці чорними дірами свердлили все навколо, але нічого не помічали.

Ми увійшли досередини, глухо дзвякнув дзвіночок при вході. В напівтемному приміщенні було порожньо. Лише якийсь пізній чи ранній, як подивитися, гуляка спав, поклавши голову на стіл, у самому кутку залу за двомісним столиком.

За стійкою бару куняв той самий кругловидий бармен. Бороду він перехопив чорною гумкою, і вона стирчала смішним хвостиком, роблячи його схожим на козлика з казки.

Над головою бармена розгорнутим простирадлом сяяло блакиттю вірттіві, якась співачка з мінімум одягу, але у величезному капелюсі щось бурмотіла під ніс, напевно, це була така пісня. На дзенькіт дзвіночка бармен смикнувся, поправив окуляри, що сповзли на кінчик носа, глипнув на нас і оторопів. Так і стояв з напіввідкритим ротом, втупившись у мою супутницю, аж поки ми з Діаною не підійшли до стійки і не всілися на стільці-крутилки.

- Доброго ранку! – навмисно голосно покликав я його, щоб привести до тями.

Він відвів, нарешті, погляд від моєї дівчини, судомно ковтнув, кивнув і раптом сказав:

- Степан Тарасович чекає вас. Там само.

Знову перевів погляд на Діану. Але цього разу в ньому читалося не здивування, як раніше, а якесь дивне почуття. Неначе він хоче її, ні, не роздягнути, а розкрутити на гвинтики, як робота, і подивитися, що в ній усередині.

Я кивнув Діані, і ми пішли на другий поверх у восьму кімнату.

За дверима чувся гамір, хтось із кимось сварився, щось доводячи. Я впізнав знайомий голос.

- ...Догралися! Тепер точно нічого не отримаємо! Вона зламала всі замки і викрала коди... А раптои вони і є справжніми? Копії віддалено знищено! Я казав, не варто все об’єднувати в єдину мережу! Тепер навіть не знаю...

Ґедзь, побачивши нас, перервав свій монолог, котрий виголошував Гречуку. Сам пан Степан сидів біля столу, заставленого різними напоями й наїдками, і пив каву з маленької глиняної філіжанки. Слухав ліниво і зовсім не переймаючись панікою в голосі свого підлеглого схимця. В кімнаті перебувало ще двоє людей. Один – чоловік у непримітному одязі й з маленькими вусиками під носом, був мені знайомий – це був начальник поліції зони «Смарагд», сидів поряд з Гречуком і теж пив каву. Другого я не знав – високий і плечистий чолов’яга, шкіряна куртка на якому аж репалася, влаштувався з вітпланшетом на ліжку і, здавалося, зовсім не помітив нашої з Діаною появи – енергійно перебирав перед собою пальцями, напевно, віртклавіатура була налаштована на індивідуальне сприйняття.

Ми увійшли до кімнати, і всі замовкли, кожен відреагував по-різному.

Гречук відкинувся на спинку крісла й задоволено посміхнувся, неначе знав, що ми ось-ось з’явимося і чекав нас. Начальник поліції почав прискіпливо вивчати дівчину, здивовано розглядаючи пакети на її ногах. Ґедзь впав у ступор. Слова, які він не договорив, застрягли в горлі.

- Заходьте, - кивнув Гречук, теж розглядаючи дівчину.

Потім наказав тому чоловікові, що працював з віртпланшетом:

– Прайме, закрий нас! Максимально! – той кивнув, навіть не піднявши голови. Його пальці зарухалися ще швидше.

- Як все пройшло? – спитав тоді Гречук у Діани.

- Не так, як хотілося б, - відповіла вона. – Але я рада, що Кирило привів мене саме сюди. І був поряд, коли я з’явилась у «Смарагді». В принципі, всі умови, які ви обіцяли, виконано. Але...

- Ви знайомі? – перебив я дівчину. – Ти так рвалася сюди, до схимців. У вас зговір? Що відбувається? Мені хто-небудь що-небудь пояснить?!

Я вже кричав, мене дістали всі ці таємниці й недомовки. Діана взяла мене за руку і сказала, переконливо дивлячись в очі:

- Кириле, тепер я можу тобі все розповісти. Справа в тому, що ти... Ти знаходишся зараз у віртуальному світі, у спеціалізованій програмі, яка називається, тобто має кодову назву «Смарагд». Все, що тебе оточує – лише вірт, але створений ШІ надзвичайно реальним. Сам же ти в реальному світі знаходишся в тюрмі, у спеціальному боксі, підключений до вірту. Програма працює так, що ти впевнений, що маєш минуле, рідних, вчився в школі й набував своїх спогадів, знань і вмінь протягом довгого часу. Ти певен, що прожив тут все своє життя, але це не так. Минув всього місяць, як тебе запхали у той дурний бокс!

Голос дівчини здригнувся, на її очах зненацька виступили сльози. Вона замовкла, напевно, переповнена емоціями, прошурхотіла пакетами і сіла на край ліжка. Зітхнула, збираючись з думками.

Ґедзь підскочив до столу, налив у склянку води і подав їй. Дівчина пила дрібними ковтками, напевно, роздумуючи, як усе це мені пояснити більш детально. І переконливо. Або продовжити свою жахливу брехню! Бо я не вірив їй ні на йоту!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍