Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Глава 20

Богдан

 

Холодне грудневе повітря приємно наповнює легені та остуджує нерви після бою. Я заходжу в квартиру і натикаюся в передпокої на матір. На схрещені на грудях руки і зсунуті невдоволено брови реагую, як завжди: ігнорую і намагаюся обійти. Та мати робить крок, вмикає світло, перегородивши шлях.  

— Сергію! — репетує вона, — ідо-но сюди! Ти тільки поглянь.

На її обличчі не було ні страху, ні жалю, лише гнів і роздратування. Вона, як раніше,не сварилася і не читала мені нотацій. Здавалося, вона вирішила, що я не гідний того, щоб псувати собі нерви. Три роки тому вона поклала моє виховання на вітчима. Дозволила йому робити все, що він вважає за потрібне, аби зробити з мене нормальну людину. Для себе залишила  тільки приємні моменти, яких дедалі ставало все менше.  Щороку цей список скорочувався, доки не залишилося лише кілька пунктів.

— Так, чудово!, — зловісно усміхається і сканує мене поглядом. Я бачу, як стискаються в кулаки великі руки, обвиті синіми венами.

Підтягнутий, це помітно навіть через товсту тканину домашнього халату, прискіпливий погляд крізь окуляри в тонкій дорогій оправі. Жодного зайвого кілограма, жодної непотрібної деталі в образі біг боса. Відзначаю ці деталі підсвідомо і, скоріше за все, мені не вдається зберігати незворушний вираз обличчя. Він, як хижак, відчуває мій страх. Живиться ним, насолоджується владою наді мною.

— Я втомився і хочу спати, — кажу я, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Знаю, що він не відпустить мене просто так, але варто було спробувати.

Я не часто брав участь у боях, і в ті дні, коли добряче отримував по пиці, мені щастило прослизнути до своєї кімнати непоміченим. Були й випадки, коли вітчим відлучався на кілька днів, і я вважав себе улюбленцем долі, бо ніколи йому не попадався.

Мама завжди вірила, що будь-які синці чи подряпини — це наслідок того, що я захищав честь дівчини від наркоманів і гопників. Вона ніколи не цікавилася, чому я опинився в іншому районі, далеко від нашого пристойного житлового комплексу.

Вітчима ж не проведеш. Особливо після того, як йому довелося визволяти мене з буцегарні, куди ми загреміли дружною компанією після чергової “стінки на стінку”. Вітчим приїхав у відділок, злий, як чортяка.

- Ти зганьбити мене вирішив? - прошипів, побачивши мене, що сидів з байдужим виглядом поруч із поліцейським, який щось друкував у комп'ютері.

— Та ми просто жартували, — знизав плечима я, і вітчим відразу ж схопив мене за комір. Його обличчя було перекошене від люті.

- Ти тут гонор свій показувати вирішив, сосунок? Скільки разів я через тебе ганьбитися повинен, га?! - потім, правда, осікся під поглядами мента, відпустив мене, дружелюбно їм посміхнувся  і сів поруч. -- Зізнайся, ти ж спеціально це робиш?

Я ледь не звалився зі стільця, так реготав. Сергій Винниченко вирішив пограти в турботливого татуся. Ржу не можу. Сміявся я, правда, недовго. Під вбивчим поглядом вітчима сміх перетворився на кашель і застряг глибоко в грудях. Та йому начхати на мене. Навіщо приїхав?

Мене тоді швидко відпустили, зважаючи на те, ким був вітчим. Його прекрасно знали в місті, а я до того дня і не здогадувався, наскільки великий його вплив. Прийшов начальник відділку, привітався з вітчимом за руку. Кілька хвилин вони обмінювалися люб’язностями, зітхали, які важкі зараз підлітки і як нелегко з ними впоратися.

— Залізна рука потрібна, Сергію, інакше, сам розумієш. Влпається у щось серйозне — важко буде відмазати.

Вітчим позітхав, побідкався і пообіцяв краще за мною дивитися. А на мене поглянув так, що я зіщулився. В його холодних очах було стільки ненависті, що стало зрозуміло — візьметься він за моє виховання дуже скоро. 

— Слухай сюди, — сказав він, коли ми вийшли на вулицю, — це останній раз, коли я принижувався, щоб тебе витягнути і відмазати. Ти взагалі в курсі, що якби начальником дільниці був хтось інший, а не мій однокласник, ти загримів би по-повній?

Слухати це було принизливо, але доводилося стояти і мовчати. Що я міг вдіяти? Його машина стояла неподалік, у темній арці. Ми пішли туди, але вітчим не дав мені сісти. Підійшов, схопив за плече — так, що гострий біль пронизав руку. І, дивлячись мені в очі, різко вдарив під дих, змушуючи зігнутися навпіл від болю. Навколо було темно, хоч око виколи, і якось задушливо, та страшно мені не було. Це раніше я боявся, закривався руками, але вітчим вимагав стояти рівно і бив зі смаком. Він знав, як і куди бити, щоби було болючіше. Але щоб при цьому не залишалося слідів. А я завжди терпів мовчки, тільки зуби стискав міцніше. 

 Це було два роки тому, і от сьогодні події того осіннього вечора ясно постали перед очима, та мені було байдуже. З роками злості в мені стало більше. Вона роз’їдала мене зсередини, як іржа, але я не душив в собі це почуття. Навпаки, всіляко плекав, щоб в жодному разі не забути той дитячий страх, те, як почувався безпомічним перед дорослим, сильнішим за мене чоловіком. Знав, прийде час — і він отримає сповна. 

- Поясниш? — запитує мене вітчим, прибираючи руки в кишені. Помічаю поверх його плеча, як міняється обличчя матері. Тон чоловіка насторожує її. 

— Сергію, хлопчик і правда втомився. Зранку йому на заняття. Давай завтра все з’ясуємо, — запопадливо каже вона, погладжуючи його широку рівну спину. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍