Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

— Олено, а як бути з Сірковим? Ти забула, що завтра ми запрошені на ювілей? Як він з такою пикою з’явиться в домі поважних людей? Що про нас подумають?

— Ми скажемо, що на хлопчика напали хулігани. Хіба не можна щось вигадати? — мати стала перед вітчимом і поклала руки йому на груди, напомітно підштовхуючи до спальні.

— А мене ти не хочеш запитати, що сталося? — не витримавши її байдужості, крикнув я. — Невже тебе це не цікавить?

Вітчим, який вже зібрався піти, щільніше затягнув пояс халата і ступив кілька кроків до мене.

— Як ти з матір’ю розмовляєш, щен? Та я тебе по стінці розмажу, —рарчить він, а потім вже до матері: не хвилюйся, Олено, завтра я з ним поговорю. Не дозволю йому ставитися до тебе з неповагою.

Я криво посміхнувся й похитав головою. Це ж треба, яка турбота! Але я був готовий побитися об заклад, що його не хвилює те, як я з нею розмовляю. Він хотів би, щоб ми взагалі не спілкувалися, щоб я просто зник з її життя, і при цьому звільнив його житлову площу. Я усвідомлював, що сама моя присутність дратувала вітчима, але незабаром я зможу звільнити їх обох від тягаря, яким я, здавалося, був для них.

Вранці, щойно я вийшов з кімнати, мене привітав солодкий аромат сирників. Вона знову готує улюблену страву вітчима. Я на мить зупинився на порозі, подивився на матір, яка стояла біля плити. Однією рукою вона поправляла волосся, а іншою помішувала щось у каструлі. Вона виглядала такою тендітною і вразливою. Я замилувався нею. Важкі думки стиснули мені груди, я пригадав, якою веселою вона була колись. Тепер глибока зморшка постійно перерізала високе чоло, а посмішка з’являлася лише тоді, коли ми залишалися удвох. Вітчим і з неї висмоктував життєві сили і жагу до життя. 

— Любий! — невесело посміхнулася вона, — ти довго спав. Будеш снідати?

— Я запізнююся на пари. 

— Не можна йти на заняття голодним. Сніданок — запорука здоров’я в майбутньому!

Я промовчав і вийшов за двері. Мама навіть не згадала про рани на моєму обличчі. Вона взагалі уникала дивитися мені в очі. Натомість її погляд зупинився на рівні ключиць й завмер, ніби вона боялася зізнатися навіть самій собі, що зі мною щось не так.

Вийшовши заміж за Сергія Винниченка, вона намагалася створити вигляд сім’ї, якої завжди прагнула, але якої ніколи не мала. Мама виглядала нещасною; це було видно по її очах. Проте я почувався безсилим допомогти їй. Не тому, що боявся вітчима чи тому, що мені бракувало рішучості. В мене вистачило б сили дати йому відсіч. Я міг би заробляти більше грошей, щоб забезпечити себе та свою матір. Біда полягала в її нездатності визнати проблему. Вона ховала голову в пісок, як страус, вдаючи, що в її житті все ідеально.

 Я відчув дику втому, і чим більше думав  про вітчима, тим більше в мені зростала рішучість швидше піти з цього будинку. Їм удвох буде набагато краще. Може, коли я не буду мозолити очі вітчиму, він менше дратуватиметься, і мама частіше всміхатиметься.  

В голові був цілковитий вакуум. В такому стані я навряд чи зможу сприймати інформацію на парах. Семестр тільки почався, тож я вирішив зробити собі ще один вихідний. Я не помітив, як опинився в метро. Ноги самі несли мене до Ніки. До дівчини, яка розуміла мене с пів слова, яка краще за матір розбиралася в моїй темній душі і уж точно більше за матір мене любила.