Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

– Прислухайся, мантелепо, – буркнув Као.

Я пропустила повз вуха лагідне звернення і справді вслухалася в навколишню тишу. Раптово я почула чіткий голос, немов говорили прямо біля мені.

– Що це означає? – ображено промовила Ефа. – Мені сказали, що ти велів не пускати мій екіпаж.

– Я велів не пускати тебе, але як бачу, ти все-таки тут, – холодно зауважив Дарлем.

– З якого це часу мені заборонено вхід у твій дім?

– Відтоді як ти сказала, що нам потрібно всього лише поговоріть, а сама всілася на мене верхи.

– Ніби ти був проти, – фиркнула вона.

– Ми з тобою вже давно обговорили, що наші зустрічі не відбуваються в моєму домі, тим паче коли...

– Коли що? – підняла голову жінка й роздратовано кинула: – Коли там вона.

– Ця, як ти висловилася «вона» – моя дружина, – я вперше почула жорсткі нотки в його голосі. – До того ж, якщо на те пішло, то Олександра тут ні до чого. Це тільки твоя провина.

– Моя?! – приголомшено вигукнула жінка.

– Я на тебе розраховував. На балу для тебе було завдання, але ти вирішила покапризувати. Я вважав, що справи Тенталя ти поставиш вище за свої образи.

– Я... я не... – Ефа різко відсахнулася, розгублено закрутивши головою. – Моє погане самопочуття...

– Позбав мене цього, – відмахнувся Дарлем. – Ти знаєш, як я не люблю виправдань, тим паче брехливих. У всіх вчинків є свої наслідки. І для тебе ці наслідки такі, – від його слів навіть мене пробило крижане тремтіння.

Жінка хотіла ще щось сказати. Вона потягнулася до його рук, але Дарлем прибрав їх за спину. Цим коротким рухом він висловився краще за будь-які слова. І Ефа все зрозуміла. Вона опустила голову і швидкими кроками попрямувала назад до своєї карети, що так і чекала на неї за воротами нашого будинку.

Я миттєво присіла, припадаючи до землі. Жінка пробігла досить швидко, не озираючись. Дарлем же навпаки йшов повільною, вальяжною ходою. Я затамувала подих, коли він проходив повз мене, і подумки просила його не вдивлятися в зарості дерев, у яких ховалася я. Його чоботи вже зникли з поля зору і…

– Дорогоцінна моя, – почула глузливий голос над головою. – Дозволь поцікавитися, що ти робиш у кущах?

– Яблука збираю, – буркнула я, розуміючи, що таки спалилася.

– Це не яблуня, – з ніжною усмішкою зауважив Дарлем.

– Он воно що, – піднімаючись на ноги й обтрушуючи довгу спідницю, протягнула я. – А я-то думаю, чому не можу знайти жодного яблучка. Темно просто, от я й сплутала.

– Йди додому, а то зараз зовсім стемніє, і ти сплутаєш наш будинок зі стайнею. Буде неприємно вранці прокинутися не в м'якому ліжку, а в купі гною.

Чоловік пішов, а я поплелася за ним під акомпанемент істеричного реготу свого духа-хранителя в голові.