Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

– Що ж тут відбувається? – тихо пробурмотіла, вже не очікуючи на відповідь. Орій зберігав мовчання.

За Микільською брамою дорога розгалужувалась двома язиками. Один тягнувся до Центрального управління СБК, на даху якого вмостився вертолітний майданчик, другий звивався між клумбами до самого палацу, куди власне і направився кортеж.

 

 

*******************************

 

Йому знадобився час, аби прийти до тями. Ось вони ще були в містечку Мстиве, біля поліцейського відділку. А от вони вже десь у дорозі. Сіре полотнище асфальту тягнулось уперед, обабіч висились високі сосни та стрункі берези. Повз проїжджали інші автівки, фури, навіть кілька байкерів, з тих, кого не лякала холодна пора та мінлива погода.

Улас важко кліпав очима, зосереджуючись на пейзажі за вікном. Серце все ще важко гупало у грудях, руки тремтіли. Але в голові прояснялось.

– Що то було? Ці типи? – він глянув на Олега, який жорстко тримав кермо, вчепившись в нього обома руками. І невідривно дивився на дорогу. – Гей, це були ті самі, що стріляли по вас у Москві?

Поруч сиділа Романа. Мовчки, вперившись поглядом перед себе, перехопивши себе за плечі в захисному жесті. Подряпана, розхристана. Навряд чи зараз вона могла щось пояснити. Олег же виглядав спокійніше.

– Ні.

Улас зітхнув. Звісно він не очікував на розлогу розповідь, але питання до Олега збирались, сумніви щодо його особистості множились. І задля власного спокою, йому конче необхідно було зрозуміти хоча б щось.

«Заради спокою? На нас напали перед самим відділком, серед дня! Який вже тут до біса спокій? – його мало не вбили. – Ще б трошки. Трохи менше везіння».

Треба було відволіктись. Зосередитись на чомусь іншому. На конкретних, реальних деталях.

– Що це за автівка?

– Належала тим чоловікам, що щойно намагались вас застрелити, – чергова коротка відповідь, яка знов повернула Уласа до думок про пережите.

– Ти викрав авто? – огледів салон. Доволі просторий і аж надто чистий.

«Чи справді я хочу знати відповідь? – і одразу, повторно: – Мене ж мало не застрелили».

– Він і твоє намагався викрасти, взагалі то, – пробурмотіла Романа.

– Вони пробили колеса на твоєму Фіаті.

Улас ще оглядав салон, прокручуючи дивну, химерну думку про близькість власної смерті, мінливості життя і того, як легко насправді воно обривається. Він давно здогадувався, десь глибоко в душі, що з цими підлітками він ускочив у чималу халепу. Але здогадуватись і бути безпосередньо в центрі перестрілки – геть різні речі.

– Що? – перепитав, все ще перебуваючи у полоні власних думок. – Колеса, – повторив. – Стривай. Моїй крихітці? Моєму Соколу?

Старенький хетчбек раніше належав батькові і був чудовою сімейною машиною, яка пережила не одну пригоду, перш ніж була урочисто передана самому Уласу. Він знав кожну подряпинку, кожну детальку неодноразово ремонтованого автомобіля. Сам займався ним останні кілька років, під пильним наглядом батька-автомеханіка, але ж сам! Своїми руками робив усе.

– Навряд чи вони зможуть скористатись ним, аби нас наздогнати, – ані трохи не заспокоївши, продовжив Олег. – Але я не певен, що вони були одні.

– Та ви знущаєтесь? – глухо промовив, відкинувшись назад.

– Мені ця машина подобається більше, – знову пробурмотіла Романа. Дівчина все ще дивилась перед себе. – Забирай собі замість тої.

– В якості моральної компенсації, – з деяким гумором додав Олег.

Улас не був впевнений у тому, що це йому вдасться. Та й гумору він якось не відчував.

«Бляха! Та в нас щойно стріляли!»

– Можна її оглянути, – продовжила Рома, вже з більшим ентузіазмом. – Якщо це справді їхня тачка, то може тут будуть якісь документи чи контакти? – а голос таки трохи тремтів. – Якась зброя?

– А це розумна думка.

Улас лише похитав головою, мовчки погоджуючись. Йому все ще було не по собі.

Коли Романа говорила про те, що на її очах убили людину, він якось ще погано це уявляв. І тепер важко сприймав дійсність. Точніше, свої дії в цій новій для нього реальності.

– А ще я хочу в туалет, – між тим подовжила Романа, зовсім приходячи до тями. – І їсти.

– Нас щойно мало не вбили, – сам він не відчував голоду. Радше його нудило.

– І що? – Романа аж наче якось розслабилась. – Це якось має вплинути на мій сечовий міхур?

Улас похитав головою, повертаючи увагу на дорогу. Романа справді була трохи дивною дівчиною, однак така поведінка, можливо, була кращою за невгамовну істерику? Йому самому важко вдавалось зберігати спокій. А як би він себе почував, якби поруч голосила, рюмсала чи безупинно тремтіла Романа? Тиха, хоч і неабияк перелякана дівчина була справжнім благословенням.

– Калуга, – голос, спокійний, врівноважений, повертав у реальність. Витримка, яку буквально випромінював хлопчина, вражала. І непомітно підтримувала і Роману, яка виглядала вже значно краще, і самого Уласа. – Попереду, – додав Олег з деяким сумнівом.

– Здається я бачив це місто на мапі у відділку, – думати про щось стороннє ставало дедалі легше. – Це майже на кордоні з Казахстаном чи з БНР, – спохмурнів. – Десь там.

– Я обрав неправильний напрямок, – ще похмуріше зазначив хлопчина.

– Головне, що ми їдемо, – тряхнув головою. Він тільки но прийшов до тями. Якби не Олег, так би і лежав там, мабуть? – Не знаю, як це тобі вдається. Я ж бо от тільки но оговтався.

– До дідька напрямок, – втрутилась Романа, обриваючи невтішну самокритику одразу обох чоловіків. – Ми ж десь зупинимось? Хоча б на якійсь заправці? – Огледіла хлопців: – Вам зовсім не кортить? Серйозно?

 

 

Окрім заправок в передмісті виявились розкиданими багаточисельні ресторанчики, кафе та магазини. Олег обережно звернув до одного з таких закладів, доволі невпевнено зупинивши автомобіль. І важко опустивши голову на кермо.