Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

На мить ми зависли високо в повітрі. Було водночас страшно і хвилююче відчувати, що в той момент, коли ти завмерла над прірвою, єдиною твоєю опорою слугує гнучке і сильне тіло чоловіка.

А потім, обганяючи вітер і перекидаючись у кришталевих бризках води, ми полетіли вниз. Час немов завмер, даючи змогу роздивитися ледь витягнуті краплі води, в яких відбивалися наші обличчя, стіну дерев, що росли вздовж берегів, тіла крихітних яскравих рибок, що перекидалися в товщі води.

Якимось дивом захват Ліама передався і мені, витісняючи страх перед камінням і клубами води, що мчали назустріч. Я швидше здогадалася, ніж почула:

- Розкинь руки, Капризуля...

Я прогнулася, міцно обхопивши Ліама ногами за талію, розставила руки, немов крила, відкинула назад голову, незмінно відчуваючи, як міцні й надійні руки обвивають мою спину. Я віддалася стихії так, як птах віддається на волю вітру.

Ніколи ще не відчувала себе такою вільною, захопленою, щасливою...