Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

мовив я, кидаючи ключ у кишеню. — Він досить добре її сприйняв.

Джанет покірливо знизала плечима.

— І що тепер?

— Він хоче, щоб я знайшов убивцю Джоан. Це — моє наступне завдання.

— І як ви це зробите?

— Більшість убивств починаються з мотиву, — відповів я. — Я впевнений, що й у цього вбивства є мотив. У мене навіть є думка, який саме це мотив. Ну, не маю права забирати ваш час. Я поверну ключ, коли закінчу з цим.

Коли я залишав її, Джанет замислено дивилася на стіл. До виходу мене провів дворецький. Він нічого не сказав. Мені теж не було що сказати йому. Коли я йшов до свого авто, то помітив рух за шторами у кабінеті міс Вест. Вона спостерігала за тим, як я залишаю цей дім.

2

Лейтенант Ретнік та сержант Палскі вийшли з поліцейського авто і приєдналися до мене біля воріт кладовища.

— Якщо існує місце, яке я ненавиджу відвідувати, — сказав Ретнік, тримаючи в зубах сигару, — то це цвинтар.

— Усі ми рано чи пізно будемо тут, — мовив я. — Це — наше майбутнє. Незмінний дім.

— Я знаю. Ти не мусиш мені про це казати, — пробурчав Ретнік. — Я просто не люблю незмінних домів.

Ми увійшли крізь відчинені ворота, а тоді закрокували широкою алеєю, по обидва боки якої були дорогі на вигляд надгробні пам'ятники.

— Він он там, — сказав Палскі, вказуючи на алейку справа від нас. — Четвертий у ряді.

Ми пішли алейкою до масивного мармурового склепу, який був обсипаний мармуровими камінчиками й оточений таким же мармуровим бордюром.

— Ось він, — сказав Палскі, й узяв у мене ключ.

— Як відреагував старий Джефферсон? — запитав Ретнік, спостерігаючи за Палскі, котрий рушив до дверей склепу. — Закладаюся, що йому було що сказати тобі, детективе.

— Овва! — у голосі Палскі вчувалася нотка здивування, коли він повернувся обличчям у наш бік. — Хтось уже побував тут до нас!

Ретнік пішов уперед. Я не відставав од нього. Ми побачили, як Палскі, штовхнувши, відчинив двері склепу. Замок був зламаний. Ми помітили, де саме поміж двері й замок вставили якийсь свого роду важіль. Мармур був надтріснутий, і шматочок його відламався. Хтось доклав чимало гарячкових зусиль, аби зламати цей замок.

— Нічого не торкайся, — застеріг Ретнік Палскі. — Давайте поглянемо.

Він окинув склеп променем світла від ліхтарика. Перед нами на полицях лежали чотири труни. Та, що мала стояти на найнижчій полиці, тепер без кришки була зіперта на стіну склепу. Ми підійшли вперед і заглянули у труну. На дні лежав довгий свинцевий брусок, але більше нічого.

— Заради всього святого, — вигукнув Ретнік. — Схоже на те, що хтось украв тіло!

— Можливо, там ніколи й не було тіла, — мовив я.

Він різко повернувся до мене з нетерплячим роздратуванням на обличчі.

— Що ти маєш на увазі? Як багато ти приховав від мене?

— Я повідомив вам усе, що знав, — відповів я коротко. — Та це все ще не забороняє мені використовувати своєї голови, правда ж?

Лейтенант розлючено повернувся до Палскі.

— Забери цей ящик у головне управління, і нехай там його належно оглянуть. Можливо, на ньому є відбитки пальців. А ми з цим кмітливим детективом трохи прогуляємося.

Він схопив мене за руку і вивів зі склепу, тим часом як Палскі попрямував алеєю до поліцейського авто, де почав викликати головне управління по рації.

Коли ми відійшли так, щоб нас не було чути, Ретнік сів на одну з могил і засунув у рот сигару.

— Давай, детективе, розповідай, що там у тебе в тій чортовій голові.

— Просто зараз — ще нічого, — відповів я. — А вас не хвилює те, що ви сидите на чиїсь мертвій дружині, або чоловікові, або матері?

— Мені начхати, на кому я сиджу, — огризнувся Ретнік. — Сьогодні вранці мені телефонував мер... мій впливовий шурин хоче знати, коли вже я розкрию цю справу, — він люто жував сигару. — Як тобі таке? Навіть мій шурин тисне на мене.

— Суворо, — сказав я.

— Що дає тобі підстави вважати, що у труні не було тіла?

— Це — лише думка. Тіло Беллінґа згоріло на попіл. Навіщо його викрадати? Тіла все одно неможливо було б ідентифікувати. Тоді навіщо ризикувати і завдавати собі клопоту, зламуючи двері у склеп і витягуючи геть рештки? Тільки тому, що в труні не було тіла Германа, я вирішив, що там мало би бути тіло Беллінґа. Тепер не думаю, що там узагалі було чиєсь тіло. Труну відправили сюди навантаженою свинцем. Ніякого тіла у ній не було.

Ретнік замислився.

— А навіщо ж тоді хтось заглядав у неї? — запитав він.

— Правильно, — я раптом усе зрозумів й ударив кулаком по долоні іншої руки. — Я, напевне, більший дурень, аніж вважав! Звісно! Тепер усе стало на свої місця! Це одна з тих до дідька простих речей, яку я мав зрозуміти із самого початку!

Ретнік сердито зиркнув на мене.

— Про що ти мелеш? — пробурчав він.

— У труні був героїн! — вигукнув я. — Дві тисячі унцій героїну! Це була ідеальна схованка... найкращий спосіб перевезти його з Гонконгу сюди.

Ретнік пильно поглянув на мене, а тоді скочив на ноги.

— Так... у цьому є сенс! Схоже, ми натрапили на правильну версію!

— Після того, як Джефферсон викрав усю партію, — вів далі я, — він зрозумів, що влип. Він сам не міг залишити Гонконгу, й організація його шукала. Така кількість героїну мала б коштувати купу грошей. Джефферсон мусив переконати організацію, що він мертвий. Тож він убив двох пташок одним пострілом. Джоан написала його батькові про гроші, необхідні, щоб привезти тіло Германа додому. Пригадуєте, він не мав грошей? Єдиним способом вивезти героїн було відправити його у труні, коли старий Джефферсон заплатить за її доставку. Тіло Беллінґа поклали в труну, і його оглянув американський консул для відправлення літаком додому. На якомусь етапі тіло вийняли і, можливо, скинули в море. Натомість у труну поклали наркотики та свинцевий тягар. І хоча Джефферсон був у пастці в Гонконгу, він не сумнівався, що його дружина та героїн у безпеці.

— А хто ж тоді