Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

забрав героїн? — з надією в голосі запитав Ретнік.

— Звідки ж мені знати? МакКарті сказав, що коли знайшли тіло Джефферсона, то було помітно, що його мучили. Можливо, організація все ж вибила з нього правду і прислала сюди свою людину, щоб та зламала вхід у склеп і забрала героїн. Та я точно не знаю.

Ретнікове обличчя прояснилося.

— У цьому є сенс. Що ж, тоді це не моє чортове діло. Тепер то головний біль відділу боротьби з наркотиками, — він радісно всміхнувся до мене. — Не дозволяй нікому себе переконати використовувати власну голову, щоб зупиняти двері. А у тебе є мізки!

— Це все ще не пояснює, чому китаянка прийшла у мій офіс і була застрелена.

Його усмішка зникла, і він насупився.

— Так.

— Я працюю над версією, що це вбивство ніяк не пов'язане з героїном, — мовив я. — Джоан мала успадкувати половину грошей старого Джефферсона. Він сам так сказав мені сьогодні після обіду. Я також дізнався, що оскільки тепер вона мертва, то увесь спадок отримає його секретарка, Джанет Вест.

Ретнік скоса поглянув на мене.

— Гадаєш, це вона вбила китаянку?

— Ні, не думаю, але у неї був гарний мотив — десять мільйонів доларів. Я казав вам раніше, що у неї може бути честолюбний хлопець. Та це все ще не пояснює, як так трапилося, що її вбили у моїй конторі.

Ретнік почухав голову.

— Можливо, варто перевірити, чи є у неї хлопець, — сказав він неохоче.

Його покликав Палскі.

— Будь на зв'язку, детективе, — сказав Ретнік. — У мене є справи, — і він поспішив алеєю до Палскі, котрий тримав рацію й кивав до нього.

Я поїхав назад до своєї контори. Було вже пів на шосту, і я не мав жодного уявлення, чому повертаюсь сюди. Мені, звичайно, нічого було там робити, але здавалося, що не було жодного сенсу й у поверненні до квартири. Я увімкнув світло, зайшов у приймальню, відімкнув двері контори, підійшов до вікна й відчинив його. А тоді сів, закурив сигарету і пильно поглянув на календар із оголеними дівчатами на стіні навпроти мене.

Я думав про Джанет Вест. Думав про загадкового Джона Гардвіка. Чи був цей чоловік, котрий назвався Гардвіком, хлопцем Джанет? Чи він убив дружину Германа Джефферсона? Якщо так, тоді якого біса він вибрав мою контору, аби зробити це, і чому спробував вплутати мене у це вбивство?

Я чомусь не міг уявити, щоби Джанет Вест була причетна до вбивства. Вона просто не з такого типу людей. І все ж був мотив — десять мільйонів доларів. Можливо, то її хлопець зробив це і не розповів їй... можливо...

Раптом мої роздуми порушив голос Джея Вейда. Він сказав: «Я вже йду. Зустрінемося вранці». Голос чітко долинав із його відчиненого вікна через моє. Я чув, як Вейд вийшов, і гадав, що він загляне до мене, але він цього не зробив. Важкими кроками хімік рушив до ліфта. За мить я почув, як ліфт поїхав униз.

Я повернувся до роздумів, та вони мене так нікуди й не привели.

Тож я сидів там, міркуючи й більше години намагаючись знайти ідею, щоб над нею працювати, а тоді раптом почув віддалений звук двигуна літака. Він став гучнішим, відтак затих. Опісля почувся звук літака з реактивним двигуном, який саме злітав у повітря. Я пригадав, що чув, як ці звуки долинали через телефон, коли мені дзвонив Джон Гардвік, прохаючи вийти з контори й поспостерігати за залишеним бунгало на Кеннот-бульварі. Зірвавшись на ноги, я прислухався. Звук шумного аеропорту долинав крізь моє відчинене вікно. У мене не було жодних сумнівів, звідки він іде. Я вийшов у коридор, усвідомлюючи, як гупає серце, і, тихо підійшовши до дверей контори Джея Вейда, повернув ручку та невимушено відчинив двері.

Вейдова секретарка в окулярах і з виглядом сірої мишки зігнулася над магнітофоном, який я ще раніше зауважив на Вейдовому столі. Магнітофонна стрічка бігла через відтворювальну магнітну головку, а з динаміка долинали метушливі звуки літаків, що приземлялися і злітали.

— Я на мить подумав, що ваша контора перетворилася в аеропорт, — сказав я.

Секретарка зненацька заметушилася: похапцем вимкнувши магнітофон, вона розвернулась, і я побачив, що її вицвілі блакитні очі розширилися від шоку.

Я обеззброююче всміхнувся до неї.

— Не хотів налякати вас. Просто почув шум, і мені стало цікаво.

— Ох... — вона трішки розслабилась. — Я... я не повинна була цього робити. Мені... мені було цікаво, що записано на цій магнітофонній стрічці. Містер Вейд уже пішов додому.

— Увімкніть ще раз... схоже, це хороший запис.

Вона завагалася.

— Ні... Я... Я не думаю, що варто. Містерові Вейду це може не сподобатися.

— Він не буде проти, — я підійшов до столу. Секретарка поступилася мені місцем, відійшовши убік. — Гарний апарат, — я перемотав стрічку назад і натиснув кнопку відтворення. Звуки шумного аеропорту чітко линули з динаміка. Я стояв і слухав, мабуть, упродовж кількох хвилин, а тоді вимкнув магнітофон та всміхнувся до неї.

Я був неабияк схвильований, бо упевнився, що нарешті знайшов загадкового Джона Гардвіка. І знайшов його завдяки дивовижній удачі та допитливості цієї наляканої дівчини.

— Містер Вейд не повернеться аж до завтра? — запитав я.

— Так.

— Що ж, гаразд, тоді зустрінуся з ним завтра. На добраніч, — я пішов у свою контору, де сів за стіл і запалив сигарету. Мої руки трішки трусилися від хвилювання.

Так я просидів півгодини. Було кілька хвилин на сьому, коли я почув, як секретарка Вейда залишила контору, замкнула її й пішла коридором до виходу. Я зачекав на виття ліфта, який доправив її на перший поверх. Тоді зачекав, поки інші працівники не залишили своїх контор, ідучи вздовж коридору. Я ще зачекав, доки не стало чутно жодного звуку: це означало, що всі уже пішли. Тоді, підвівшись, я пішов до своїх дверей, відчинив їх і виглянув у коридор. За дверима зі скляними панелями ніде не було видно світла. Увесь поверх тепер належав мені.

Я повернувся до свого столу і, відчинивши шухляду, вийняв зв'язку відмичок. Мені знадобилося менше хвилини, щоб відімкнути двері контори Джея Вейда. Увійшовши, я замкнув за собою двері. Трохи постояв, роздивляючись навколо. Біля однієї стіни була велика зелена сталева і вогнетривка шафа. Я оглянув замок на ній. Жоден із моїх ключів не відімкнув би