Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як на мене, говорив він щиро. — зауважила я. — Хоч часом і прибріхував.
— Якийсь він пришелепкуватий, — похмуро промовив Джордж. — Зверніть увагу, що він так і не скуштував торта.
— Ну. ми ж не можемо ганити людину тільки за те, що вона не стала їсти торт. Джордже.
— Можемо. Як на мене, відмовлятись від торта — це неподобство. Як він там сказав? «Я не ласун». Бр-р-р!
—До того ж ГЬллі пекла цей торт сама, — сказав Локвуд. — ГЬразд. тим чи іншим чином ми погодилися, що цей хлопець трішки сам не свій. Скупчення привидів там у них. напевно, потужне, а от історія про Тінь — це вже занадто. Що ж, доведеться відвідати Денні Скіннера, коли — і якщо — ми матимемо час. А тепер берімося до нагальнішої справи — проблеми Люсі. І з цього приводу, — весело всміхнувся він, — мені щойно сяйнула одна чудова думка.
Про те, що це за думка, ми так і не почули. Локвуд відмовився говорити на цю тему і невдовзі вийшов кудись у справах. Я поволі приходила до тями після того, що випало на мою долю за останні дві доби, й щиро раділа, що можу залишитись на Портленд-Роу. Я щосили намагалася стати давнім друзям у пригоді — допомогла Джорджеві вимити посуд, а потім, коли вони з ГЬллі подалися до контори в справах агенції, вийшла в садок.
Стара крива яблуня саме стояла в цвіту, під яскравим сонцем виблискувала свіжа трава. Я сіла на лаву й довго оглядала будинки, що видніли за садком. Під муром уже з’явились перші квіти—я не знала їхньої назви; між деревами низенько пурхали пташки—які саме, я теж не розібрала, — й сповнювали повітря співом. Минулого літа, тими рідкісними вечорами, коли нам не треба було, ризикуючи життям, поспішати на роботу, ми сиділи тут усі разом і говорили, що варто було б частіше влаштовувати такі посиденьки, хоч цього «частіше*, зрозуміло, так ніколи й не траплялось: ми завжди були заклопотані. Правду кажучи, й відпочивати до ладу ніхто з нас не вмів: нам звичніше було поспішати кудись на битву з привидами. Тож у садку ми бували хіба що вряди-годи.
Зараз мене переповнювало химерне відчуття. Я почувалась ні в сих ні в тих — ніби й не працювала в агенції «Локвуд і К°», й водночас була однією з них. Так само важко мені було розібратись і в тому, що зараз відбувалось. З одного боку, я й далі вірила в те. що мені не елід кидати вільної практики — задля того, щоб не завдати шкоди Локвудові та іншим, і ця частина моєї душі почувалась ніяково через те. що я попросила їх допомогти мені відшукати череп. Адже справа ця була нівроку небезпечна. І водночас... водночас я почувалась не дуже винною. бо зараз потребу вала допомоги. Допомоги друзів. Знову ж таки — тоді, біля будинку Ґапі, Джордж сказав мені, що вже кілька місяців Локвуд тільки й шукає нагоди, щоб ризикнути своїм життям. То що тут поганого, якщо я попросила в нього допомоги в одній заплутаній справі? Чому я повинна докоряти собі за це? І що, власне, зміниться внаслідок цього мого прохання?
Щиро кажучи, дати раду власним почуттям мені було вкрай важко. Зараз, сидячи в садку, я знала напевно тільки одне — я дуже рада повернутися до своєї давньої команди, хай навіть і тимчасово.
Невдовзі по обіді повернувся Локвуд. Від нього тхнуло гнилизною й водоростями, тож я здогадалась, що він бачився з Костомахою-Фло. Це, радше за все, й було першою частиною його плану.
— Довелось пообіцяти їй льодяників на цілий рік, — сказав він. — Та все ж таки я ублагав її. Найближчий таємний аукціон відбудеться завтра вночі. Фло також туди збирається, тож вона знатиме, де й коли саме це буде. Вона проведе нас до дверей, а там ми потрапимо в лабети охоронців — Фло каже, що то справжнісінькі горили. Якщо нам пощастить, ми потрапимо на аукціон. Якщо ні, то ці горили спочатку відлупцюють нас, а тоді повідривають руки й ноги та кинуть у Темзу. Тож найголовніше д ля нас — пройти повз охорону.
— Згодна, — підтвердила я. — Незрозуміло тільки, як це зробити.
Па це, однак, Локвуд мені нічого не відповів.
Далі Локвуд і ГЬллі вирушили до мого помешкання в Ту-тінґу, щоб забрати звідти мої речі та одяг. Мене вони з собою не взяли. їхня подорож минула без пригод, тільки на сходах вони випадково натрапили на мого сусіда.
— Він сказав, що минулої ночі чув якийсь шум, — пояснив Локвуд. — Шум з твоєї кімнати. Він поглянув у вічко своїх дверей і побачив двох чоловіків, що стояли з ліхтариками біля твоїх дверей. Один з них тримав пістолет. Зрозумівши, що в кімнаті порожньо, вони пішли. От бачиш. Люсі, як добре, що ти не повернулась додому.
І знову я — вкотре вже — не змогла не погодитися з Лок-вудом.
ГЬллі простягла мені дві торбини з моїми речами.
— Мені важко говорити про це, Люсі, — сумно промовила вона, — але вони... вони в твоїй кімнаті перекинули все догори дном.
— Та невже? — вирячилась я на неї. — Чого ж вони там накоїли?
— Ой, це просто жссхЛ Порозкидали по підлозі увесь твій одяг, перерили постіль, вивалили все з шухляд! А головне — навіщо їм таке виробляти? Наче бомба вибухнула! Мені дуже-дуже шкода, Люсі. Тобі, напевно, так тяжко про це чути...
Уникаючи погляду Локвуда, я відповіла:
—Так, звичайно. Страх та й годі. Добре, що я цього не бачила.
Одначе хай там що, а свій одяг я собі повернула.
Трохи згодом я взялась готувати вечерю і під Джорджевим керівництвом зварила макарони по-болонськи. А ГЬллі тим часом спекла бісквітний тортик.
— Коли це ГЬллі почала пекти торти? — здивувалась я. — Раніше вона й торкнутись їх боялася!
Джордж, який саме розглядав свою малу на стіні кухні, відповів:
— Ну,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд», після закриття браузера.
