Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

Поки священики спускалися зі стіни, мандрівники вже зупинилися перед тим, як в’їхати надвір. Від компанії відділилася одна людина, потрюхикала вперед, спішилася і простягнула свої папери.

— Дом Пауло із Пекоса? Абат?

Настоятель кивнув.

— Tibi adsum[140]. Іменем святого Лейбовіца ласкаво прошу, тоне Таддео. Ласкаво прошу в цю обитель від імені всіх сорока поколінь, що чекали на вашу появу. Почувайтеся як удома. Ми до ваших послуг. — Слова прозвучали щиро. Багато років їх берегли саме для такої нагоди. Почувши, як гість односкладово щось пробурмотів у відповідь, дом Пауло поволі здійняв погляд.

Якусь мить він прикипів до вченого. Й одразу відчув, як тепло вивітрюється з нього. Цей крижаний погляд сірих допитливих очей. Скептичний, зголоднілий, гордовитий. Ними він вивчав його, немов бездиханний антикваріат.

Пауло завзято молився, щоби цей момент став містком, який би зметнувся над проваллям тисячі двохсот років. Молився, щоби через його постать останній замордований дослідник минулих епох потиснув руку завтрашньому дню. Провалля було на місці, в цьому сумніватися не доводилося. А сам абат раптом відчув, що належить геть іншій добі, що він лишився загублений на безіменній відмілині посеред річки Часу, а ніякого моста й у помині не було.

— Гайда, — лагідно промовив він. — Брат Вісклер подбає про ваших коней.

Коли гостей розселили, абат сам-один повернувся до свого кабінету, де усміх на лику дерев’яного святого все ще нагадував йому вишкір старого Бенджаміна Єлеазара, і промовив:

— Діти цього світу також рішучі.

Розділ 18

— І тепер, ніби в часи Іова[141], — виголосив брат-читець із кафедри в трапезній:

Прийшли сини Божі, щоби стати перед Господом. Прийшов і Сатана між ними.

Господь спитав Сатану: «Звідкіль ти прийшов?»

Відповів Сатана Господеві й мовив, як здавна: «Кружляв я по землі й ходив довкола неї».

Господь сказав Сатані: «А чи звернув ти увагу на слугу мого Ім’ярек? Нема бо на землі нікого, як він, щирого й праведного державця, богобоязливого й такого, що цурався б зла».

Сатана відказав Господеві й промовив: «Хіба намарно Ім’ярек боїться Бога?

Хіба ти не благословив його землі достатком та не звеличив поміж інших народів? Та простягни лиш руку твою, применш його достаток і зміцни ворога його: побачиш, чи не лихословитиме тебе у вічі».

Господь сказав Сатані: «Гаразд! Усе, що він має, — у твоїй руці».

І пішов Сатана геть з-перед лиця Господнього, і вернувся у світ.

Та державець Ім’ярек повівся не так, як Іов. І коли землі його спіткали злигодні, а в народу його применшився достаток, як побачив він, що вороги зміцнилися, пойняли його страхи і втратив він віру в Бога, намисливши собі: мушу завдати удару, перш ніж ворог мій зможе взяти мене голіруч.

— І сталося так у ті дні, — правив далі брат-читець:

Що зачерствіли серця в державців Землі і пішли вони проти Закону Божого, і погорда їхня не знала міри.

І кожен із них подумав нишком, що ліпше всім їм бути знищеними, аніж волі котрогось із державців дозволити звеличитися над іншими. Адже можновладці Землі і справді змагалися одне з одним за верховенство; потаємністю, зрадою та облудою намагалися вони владарювати, а війни страшилися та здригалися від однієї згадки про неї; і стерпів Господь Бог мудреців тогочасних, котрі опанували вміння, якими цілий світ можна було знищити, і вручено в їхні руки було той архангельський меч, що із ним скинуто Люцифера з небес на острах простого люду й державців, котрим годилося боятись Бога й упокоритися перед Всевишнім. Та не стали вони коритися.

І мовив Сатана одному державцеві: «Не бійся здійняти меча, адже премудрі тебе ошукали і сказали, нібито знищиш таким чином ти світ. Не слухай поради слабких, бо лякаються тебе вони неймовірно, а натомість прислуговують недругам твоїм, спиняючи твою руку. Завдай удару — і станеш царем над усіма».

І дослухався той державець до слова Сатани, і скликав до себе він премудрих із царства свого і став радитися з ними: як винищити своїх ворогів, не накликавши гніву на власне царство. На що більшість премудрих рекли: «Владарю, це не можливо, бо твої супротивники також мають меч, дарований нами тобі, огнистий він, ніби полум’я Пекла та лють зорі-сонця, де його було запалено».

«То зробіть мені інший, і нехай він буде всемеро гарячіший від самого Пекла», — наказав державець, зверхність чия перевершила Фараонову.

І чимало премудрих відказали: «Ні, о Владарю, не проси нас про це, адже навіть дим цього полум’я принесе згубу багатьом, якщо ми запалимо цей вогонь».

Розгнівався державець через їхню відповідь і запідозрив у зраді, а тому відправив до них своїх вивідувачів, аби випробовували вони їх та спокушали. І злякалися премудрі. Дехто змінив свої відповіді, щоби відвернути від себе гнів. Тричі ставив він їм запитання, і тричі вони говорили: «Ні, о Владарю, ти погубиш навіть свій власний народ, якщо вчиниш так». Та один із цих волхвів був немовби Юда Іскаріот, а свідчення його — хитромудрі. Зрадивши своїх братів, він повідав неправду всім, нарадивши не боятися демона Бомби. Державець дослухався до облуд цього мудреця на ім’я Чорній і наказав вивідувачам згудити багатьох волхвів перед людьми. Сполохані, менші поміж мудреців стали радити державцеві так, як він того волів, і примовляли: «Зброю можна використати, якщо втриматися в таких і таких межах, інакше прийде згуба до всіх».

І спалив державець міста своїх недругів тим новим огнем, три дні й три ночі його великі пращі та залізні птиці зсилали жар свого гніву на них. І над кожним містом спалахнуло нове сонце, ясніше від світила на небесах, через що кожне те місто вмить пожухло та розтануло, ніби віск в полум’ї смолоскипа, і люди спинялися там прямо на вулицях, і шкіра їхня коптилася, і горіли вони, неначе хмиз на вугіллі. А коли потьмянішала нестяма нових сонць, міста оповили пожежі, в небі прогуркотів сильний грім, немов гігантський таран ПІК-А-ДОН[142], що розтрощив їх на друзки. Отруйна пара здійнялася над усім краєм, і той край жеврів ясно уночі, а прокляття того жару спричинило парші на шкірі, облисіння та смерть крові у жилах людей.

Страшенний сморід піднявся над Землею в Небеса. Впала на неї покара, немов на Содом і Гоморру, перетворивши все на руїну, навіть у краю того певного державця,