Читати книгу - "Місто дівчат"

не ту, кого хочеться бачити, коли ти п’яна як хлющ і вмираєш від сорому.

Олів відразу оцінила ситуацію. Та й чи складно було її оцінити?

Я думала, вона зараз накинеться на нас зі злості, але Олів натомість клякнула й обережно поклала руку на голову тітки Пеґ. А потім підвела очі на дядька Біллі. Її обличчя було геть засмучене.

— Олів, — сказав він. — Послухай. Ти ж знаєш, як воно буває.

— Принесіть мокрого рушника, хто-небудь, — тихо попросила вона. — Холодного.

— Я пас, — мовила Селія, з’їхавши по стіні на підлогу.

Я побігла в лазничку і довго там вовтузилася, поки розібралася, як увімкнути світло, звідки дістати рушник, як відкрутити кран, як відрізнити гарячу воду від холодної, як намочити рушника так, щоб не намокнути самій (тут я зазнала повної поразки), і як знайти вихід із лазнички.

Поки мене не було, надійшла Една Паркер Вотсон (у милій піжамі з червоного шовку і в розкішному золотистому халатику — такого я просто не могла не помітити) і взялася допомагати Олів затягнути тітку Пеґ до її апартаментів. Як не прикро, але скидалося на те, ніби їм обом уже не раз доводилось таке робити.

Една забрала в мене вологого рушника і приклала його до лоба тітки Пеґ.

— Ну ж бо, Пеґ, прокидайся.

Дядько Біллі стояв осторонь, похитуючись туди-сюди. Він аж позеленів на лиці. І вперше виглядав на свій вік.

— Вона просто хотіла трохи повеселитися, — пробурмотів він.

Олів підняла голову і сказала так само тихо:

— Ти завжди з нею так. Вічно її підганяєш, хоч добре знаєш, що їй треба стриматися.

Я подумала, що дядько Біллі зараз почне вибачатися, але він скоїв типову помилку пияка — взявся доводити своє.

— Ой, тільки не психуй. Усе з нею буде добре. Вона просто хотіла ще трохи випити, коли ми прийшли додому.

— Вона не така, як ти, — відповіла Олів, і з її очей бризнули сльози — хоч, може, це мені привиділось. — Вона не може зупинитися після десятої чарки. І ніколи не могла.

— Думаю, тобі пора спати, Вільяме, — м’яко сказала Една. — І вам, дівчата, теж.

Другого дня тітка Пеґ пролежала в ліжку аж до вечора. Театр працював як завжди, і ніхто й словом не обмовився про те, що сталося напередодні. А не далі як наступного вечора тітка Пеґ і дядько Біллі знову розважалися в «Алґонквіні», пригощаючи всіх коктейлями.

Розділ чотирнадцятий

Щоб залучити виконавців вищого класу, ніж ті, до яких звикли в «Лілеї», дядько Біллі вчинив дещо нечуване: оголосив прослуховування — справжні прослуховування, про які написали в театральних виданнях.

То було щось сенсаційне. Ми ще ніколи не влаштовували прослуховувань. Акторів завжди набирали за рекомендаціями. Тітка Пеґ, Олів і Ґледіс знали достатньо місцевих акторів і танцюристів, щоб зібрати трупу без усіляких проб. Однак дядькові Біллі хотілося виконавців вищого рівня, яких у периметрі Пекельної кухні не було, тож без офіційних прослуховувань обійтися не вдалось.

Того дня до «Лілеї» потоком стікалися повні сподівань танцюристи, співаки й актори. Я сиділа поруч із дядьком Біллі, тіткою Пеґ, Олів та Едною і спостерігала, як ті оцінювали кандидатів. Досвід виявився шалено тривожний. Я дивилася на людей на сцені, які так сильно — так явно й відверто — хотіли, щоб їх узяли, і нервувалася.

Але дуже скоро це мені набридло.

(З часом усе набридає, Анджело, — навіть спостерігати за виявами оголеної вразливості, від яких крається серце. Надто якщо всі годинами співають ті самі пісні, виконують ті самі танцювальні па чи повторюють ті самі рядки.) Спочатку ми дивилися виступи танцюристок. Гарненькі дівчата по черзі намагалися прокласти собі дорогу до нашого кордебалету. Їх було так багато і всі такі різні, що в мене голова йшла обертом. Ця з рудими кучериками. Он та білява. Ця висока. Та низька. Дівиця з крутими стегнами, яка так витанцьовувала, що аж захекалась. Старша пані, яка вже давно вийшла з того віку, щоб заробляти танцями на життя, але ще не заховала свої надії та мрії в далеку шухляду.

Дівчина з коротко підстриженою гривкою, яка так натужно старалася, що здавалося, ніби вона марширує, а не танцює.

Усі вони задихано махали руками й ногами, вкладаючи в танець усю свою душу. Важко сопіли в гарячковій паніці степу й оптимізму. Збивали хмари пилу у світлі рампи. Обливалися потом і галасували. Амбіції танцюристок було не просто видно — їх було чути.

Дядько Біллі спробував залучити Олів до прослуховувань, але спроба виявилася даремною. Олів неначе хотіла нас покарати, спостерігаючи за процесом лиш краєм ока. Сиділа собі й читала редакторську колонку в «Гералд Триб’юн».

— Олів, тобі сподобалася он та пташечка? — запитав її дядько Біллі після того, як одна дуже гарна дівчина заспівала для нас одну дуже гарну пісеньку.

— Ні, — Олів навіть не відірвала очей від газети.

— Ну добре, — сказав дядько Біллі. — Нудно було б, якби ми з тобою мали однаковий смак.

— Он та нічого така, — мовила Една, показавши пальцем на тендітну красуню зі смолянисто-чорним волоссям, яка щойно закинула ногу вище за голову так легко, як інша жінка розгортає банного рушника. — На відміну від решти, вона не старається відчайдушно нам сподобатися.

— Хороший вибір, Едно, — похвалив її дядько Біллі. — Мені вона теж подобається. Але ж ти розумієш, що вона виглядає точнісінько так, як ти виглядала років із двадцять тому?

— А й справді, трохи є. Тоді не дивно, що я звернула на неї увагу. Ох, я стара самозакохана зануда.

— Ну, мені подобалася дівчина, яка виглядала так колись, і подобається та, що виглядає так зараз, — мовив дядько Біллі. — Беремо її. І взагалі — нехай усі танцюристки кордебалету будуть невисокі. Такі, як ця дівчина. Мені потрібен табун милих брюнеточок. Не хочу, щоб Една здавалася біля них ліліпуткою.

— Дякую, любий, — сказала Една. — Мені теж цього зовсім не хочеться.

Коли дійшла черга до прослуховувань на головну чоловічу роль, Везунчика Боббі — вуличного хлопчиська, який вчить місіс Калевалу грати в азартні ігри, а в кінці одружується з артисткою, — моя увага дивовижно й несподівано повернулася до мене. Бо тепер на сцені дефілювали молоді красунчики, по черзі співаючи пісню, що її дядько Біллі з Бенджаміном написали для цієї ролі. («Улітку сонце як сія, / Люблю зіграти в кості я, / А дівка як мене не схоче, / То гратиму в них хоч до ночі».)

Мені всі ті хлопці видавалися чудовими, але — як ти