Читати книгу - "Засвідчення"

17. ПЕРСПЕКТИВА

Кроки пішли якісь нерівномірні. Утратили послідовність. Ленч був після летючки, яку Керманич потім ледь пригадував, хоч як намагався викликати з пам’яті. Він прибув сюди, щоб певними шляхами розгадати крутиголовку, але почувався так, ніби натомість вона його розгадує.

Керманич якийсь час казав — він знав це, — що хотів би дізнатися більше про маяк та який ця споруда має стосунок до топографічної аномалії. Потім Сью казала щось про патерни у казанні доглядача маяка, тоді як єдиний член реквізитного відділу, похилий, скоцюрблений, підстаркуватий, на прізвище Дарсі, додав шелестким як фольга голоском ремарку до розмови, посилаючись на «вирішальну роль, нині і в майбутньому, підрозділу історичної достовірності».

Дерева в обрамленні таборового багаття, члени експедиції навколо того вогнища. І щось таке величезне, що ви не можете осягнути його обрисів, повзе, трощить усе довкруж, огидливо продираючись між деревами і багаттям. Керманичу не сподобалася думка про те, як щось може бути таким величезним і водночас таким піддатливо-гнучким, неначе нитка, асоціюючись з ідеєю флюїдної стіни стрічкової плоті.

Можливо, він і надалі б кивав головою та питав, але йому дедалі менше подобалася, чи то все більшу викликала огиду, ця помічниця Сью, Емі-як-її-там, що жувала власну губу. Поволі. Методично. Бездумно. Начебто креслячи якісь зауваження або шепочучи окрушину якоїсь інформації на вухо Сью. З’являвся не зовсім чисто-білий колір верхнього лівого ікла і різців, рожевіли ясна, коли горішня губа їх ледь відкривала, і тоді з майже ритмічною точністю вона кусала й скубла, кусала й скубла ліву частину нижньої губи, яка потроху стала червонішою за її помаду.

Щось промайнуло чи захопило екран на мить на задньому плані, коли з’явився бородань, присідаючи — не Лоурі, а чоловік на прізвище О’Коннел. Спочатку Керманич подумав, що О’Коннел мимрить, белькоче щось мовою, якої Лоурі не розуміє. І, намагаючись знайти логіку, силкуючись збагнути, Керманич мало не подзвонив Ґрейс, щоб розповісти про своє відкриття. Але, подивившись кілька наступних кадрів, Керманич міг сказати, що цей чоловік просто жує власну губу — все жує й жує, аж доки починає цебеніти кров, — увесь час рішуче й твердо дивлячись у камеру, бо — Керманич повільно це усвідомив — не лишилося жодного іншого місця, яке б видавалося безпечним. О’Коннел говорив, доки жував, але ці слова не означали нічого унікального тепер, коли Керманич прочитав напис на мурі. Це було найбільше первісно-примітивне, найбільше банальне послання, яке тільки можна уявити.

Передбачений ленч — ось що далі, у кафетерії. Стабілізуючий ленч, як у нього в думках, але неодноразово повторюване слово «ленч» стало безглуздим, тепер перетворюючись на «ледь», на стрибок і ривок, розростаючись, ледь маючи первісне значення: це великий білий кріль скаче й перетворюється на біологиню за столом, що її пригнічує; на експедицію навколо таборового багаття, яка не знає, що приречена загинути.

Керманич ішов слідом за версією Вітбі, яка чи то насторожувала, чи то заспокоювала його, заплутувала йому дорогу поміж столиків, — ішов разом із Чіні, Сью та Ґрейс, які пленталися позаду. Вітбі не був на летючці, але Ґрейс помітила, як він чимчикує бічним коридором, і затягла його на ленч. А опісля всі випадково подалися за Вітбі, в його природному довкіллі. Вітбі не міг любити кафетерій за їжу. Мабуть, він любив це приміщення за відкритий простір на повітрі, просто неба, за відкритий зору чистий краєвид. А можливо, просто тому, що звідси можна втекти у будь-якому напрямку.

Вітбі привів їх до круглого столика, зробленого під дерево, з низькими пластиковими сидіннями — усі затиснуті в найдальший кут внутрішнього дворика, обмеженого східцями, що вели до майже зовсім порожнього простору, відомого як третій поверх, звідки вони щойно пішли, — насправді просто ошляхетнене місце, причепурений сходовий майданчик із кількома конференц-залами. Керманич усвідомив, що Вітбі обрав цей столик, аби втиснути свою невеличку статуру в найближче до стіни півколо — обережно, з огляду на ось таку неправдоподібність: ось за спиною на східцях вигулькує стрілець, який придивляється, розглядаючи кафетерій, переводячи зір на подвір’я та імлисті зелені болота, розпливчасто видні за вологими бульбашками конденсату на склі.

Керманич сидів навпроти Ґрейс, а Вітбі та Сью примкнули до неї відповідно з правого та лівого флангів. Чіні випало сидіти поряд із Керманичем, навпроти Вітбі. Керманич почав був підозрювати, що дехто з них розсівся так не випадково, а навмисне, доброхіть: здавалося, тут Ґрейс керує простором. Роздратований «ікс» обличчя Чіні зібгався та нахилився, турботливо-уважний, коли його носій промовляв:

— Я триматиму форт, доки ви візьмете їжу, і піду після вас.

— Просто принесіть мені грушу, чи яблуко, і трохи води, а я краще тут побуду, — мовив Керманич. Він відчував легку нудоту.

Чіні кивнув головою, з виляском відтягнув свої товсті лабети зі стола та й пішов разом з іншими, а Керманич споглядав велике орамковане фото, яке висіло на стіні. Старе і запорошене, воно зображало тогочасне ядро команди Південного Округу. Керманич упізнав деякі обличчя за різними інструктажами, у тому числі Лоурі, що навіть за роки після повернення з експедиції, уже в Центрі, мав змарнілий вигляд. Був там і Вітбі, який усміхався, посередині. За цією світлиною, колись Вітбі був допитливий, моторний, піднесений — можливо, навіть небажано активний. Зникла директорка була там просто як незграбна тінь ліворуч. Вона нависала над іншими, неспроможна ні на усмішку, ні на похмурість.

Тоді вона була ще відносно новачком, підмайстром штатного психолога. Ґрейс приєдналася приблизно років за п’ять. Їм це непросто далося, будь-кому з них — пройти східцями ієрархії та здобути владу. Це вимагало жорстокості й наполегливості. Можливо, навіть занадто. Але принаймні обидві вони пропустили ті божевільні вияви найперших днів, з яких єдиним рудиментом лишився гіпноз. Криптозоологи, майже спірити, за допомогою екстрасенсів, отримували голі факти, з проханням надати до них… що? Інформацію? З їхнього ворожіння неможливо видобути хоч би яку інформацію.

Інші повернулися з буфету — Чіні — з грушею на тарілці та водою на замовлення. Керманич замислився: якщо наприкінці цього дня трапиться щось жахливе, і судово-медична експертиза спробує відтворити вміст їхніх шлунків, то Чіні буде схожий на метушливого птаха, Вітбі — на свиню, Сью — на схиблену на здоров’ї, а Ґрейс — просто на зубату рибу-гірелу. Ця жінка саме повернулася на своє місце й сиділа, тепер люто позираючи на Керманича, тримаючи поряд дві упаковки крекерів і каву, які лежали перед нею, так ніби Ґрейс планувала їх використати як свідчення проти свого візаві. Керманич опанував себе, намагаючись