Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

пакет для кореспонденції. Пакет був пом’ятий, як чортзна-що, та розірваний.

— Це надійшло кілька місяців тому, — норвежець витрусив ізсередини продовгуватий блакитний конверт. — Конверт і записка. У записці відправник просив передати конверт Лео Бартошу або… — Сандерс глянув на підпис в кутку пакета, — …Сімеону Твардовському. Хай коли б вони не з’явилися.

Хлопці мовчали й стовбичили, мов у ступорі. Старий прискіпливо роздивився Ґрема, перевів погляд на Семена. Прикинувши, що прізвище Твардовський навряд чи пасуватиме мулатові, тицьнув у Сьому та проказав:

— Ти, мабуть, Сімеон.

— Семен, — упівголосу поправив росіянин. — Ну, тобто так… Сімеон.

— Покажи паспорт.

Хлопець слухняно висмикнув документ із нагрудної кишені та показав першу сторінку Торові.

— Сі-ме-он, — по складах прочитав Сандерс, а потому підсунув до хлопців конверт і пакет: — Забирайте, це ваше, — зауваживши вагання, додав: — Я відкрив лише зовнішній пакет, самого листа не чіпав.

Сьома потягнувся по DHL’івського пакета. Левко взяв до рук блакитний конверт. Він справді був нерозпечатаним. На лицьовому боці у верхньому лівому куті стояв підпис дрібними літерами:

to Leo BARTOSH or Simeon TVARDOVSKY

till called for[84]

Крім цих слів, більше нічого.

— Це від Ґуннара, — сказав Семен, учитавшись в адресу відправника.

Тор стрепенувся.

— То це той шведський щур, який розповідав, ніби він художник, направив вас сюди?

— Ви знайомі з Ґуннаром? — прискалив око росіянин.

— Був час, він заглядав у наші краї, — ухильно відповів Тор Сандерс.

— Але цей лист… — українець провів пучками пальців по блакитному конвертові.

— Я тут ні до чого, — посміхнувся норвежець. — Вам краще знати, звідкіля старий швед довідався, що ви завітаєте до моєї нічліжки.

— Подивися на дату відправлення, — нахилився до пакета Ґрем.

— 17 березня, — прочитав Левко. — На другий після нашої розмови день…

Семен у задумі покивав головою, після чого боязко кинув погляд на блакитний конверт в руках Левка.

— Розпечатуй.

— Ні, давай краще ти, — Лео підсунув конверт Семенові, так, наче той був охоплений полум’ям. Дивлячись на лист, він відчував незрозуміле хвилювання. Чуття підказувало йому, що з посланням щось не гаразд, хоча, певна річ, хлопець не здогадувався, що тримає в руках лист із потойбіччя.

До хлопців приєдналися Сатомі та Ян Фідлер. Росіянин відкрив конверт і дістав два складені втричі аркуші паперу. На одному був написаний від руки текст, на другому — карта.

— Карта? — гмикнув Ян.

— Нова карта, — Сьома наголосив слово «нова».

— Дивно, — зронила Сатомі. — Вам не здається це дуже дивним?

— Хочеш сказати, художник передбачав, що Сем підітреться останньою копією? — пожартував Ґрем, але ніхто не засміявся.

— Вона інша… — Левко не міг визначити, що саме не так із малюнком (порівнювати не було з чим, а пам’ять — вельми ненадійний порадник, коли йдеться про точні зображення), проте інтуїтивно вловлював, що ця версія карти відрізняється від попередньої.

— Хто буде читати? — запитав Семен, розгортаючи списаний аркуш.

— У мене акцент, — замахав руками Лео. Не було в нього акценту. Вже давно не було. Втім, українцю страшенно не хотілося зачитувати вголос послання Ґуннара: хлопець немов відчував, що вимовлятиме слова людини, котра вже кілька місяців спочиває в землі.

— Читай уже, — штовхнув Сьому ліктем Ґрем.

Сьома поправив окуляри й затягнув анемічним голосом:

— Лео… Сімеоне… Я вас вітаю… Якщо ви читаєте цього листа…

— Бляха, припини! — пирхнув американець. — Ти гундосиш, як диктор у передачі про паранормальні явища. Попустися трохи, Семе. Думаю, в листі банальні напутні поради, — він висмикнув аркуш із рук росіянина: — Дай сюди!

І став читати:

Лео! Сімеоне!

Я вас вітаю! Якщо ви читаєте цього листа, то ви таки наважились. Отже, ви послухали старого маляра, плюнули на все й погналися за справжньою пригодою. Це добре. Принаймні це напевне краще, ніж марнувати час посеред затоптаних туристами археологічних сайтів на Юкатані чи в Єгипті.

Мені трохи дивно писати листа. Справжнього, не електронного листа, де не можна повернутися на рядок вище й одним кліком відредагувати написане. Хех. Упродовж останніх років навіть я, старий шкарбун, відвик від ручки та паперу. Менше з тим, я мушу…

Можливо, цей лист читає тільки один із вас. Байдуже. Я однаково звертатимуся до вас обох, як тоді, у майстерні на Остермальмі навесні 2012-го. Ви ж пам’ятаєте?

Можливо, вам під шістдесят. Тобто ви надумали вирушити до Перу, коли нічого цікавішого в житті не лишилося. І це з біса погано, бо шлях попереду непростий. Але навіть якщо ви двоє стариганів, у яких від ложки гострого соусу чилі на ранок випадає пряма кишка (як-от у мене сьогодні вранці — пардон) і які підхоплюються по двадцять разів за ніч, щоб випісяти кілька крапель рідкого скла, я однаково закликаю вас не відступати. Якщо ви пришкандибали до Сандерса самі, то зможете піти далі. Ні, ви мусите піти далі. Ви мусите знайти Паїтіті… Тобто переконатися в його існуванні. Бо відшукали Твердиню задовго до вас.

Безперечно, вас цікавить, для чого я надіслав листа на випередження. Мушу дещо уточнити стосовно карти, що її дав вам у Стокгольмі, до того, як ви забредете в сельву…

— Ну не йо… — вилаявся Левко. — Він би ще після повернення нам це сказав.

— Не перебивай, — утрутився Сьома. — Ґуннар тут ні до чого: він наголошував, що ми повинні зупинитись у Тора перед походом у нетрі, самі винні, що не послухали.

— Але навіщо було тицяти нам неправильну карту?

Семен відмахнувся й кивнув Ґремові.

— Читай.

…до того, як ви забредете в сельву. Кам’яний тракт, що пролягає від Лоуер-Уінкер-Лейк, огинає Розколину Черепів і нібито веде до Паїтіті, насправді є тупиковим. Дорога впирається в Розколину й обривається. Далі за Розколиною — найбільш непрохідні хащі, що мені довелося бачити в житті. Порівняно з ними решта території Мадре-де-Діос нагадує Кунґстрадґарден[85]. Колись давно ті, хто населяв Твердиню, влаштовували в тому глухому куті засідки на ворогів. Ви можете зазирнути туди (це займе день), однак я радив би втриматись — тільки згаєте час. Крім укритих цвіллю й сточених червами черепів, там нічого немає…

«Та що ви кажете», — проскочило в Левковій голові.

До Паїтіті веде інша дорога. Вона з’являється просто посеред джунглів і пролягає південніше від шляху на Розколину Черепів. Якийсь час дороги йдуть паралельно. Утім, друга сягає глибше в нетрі та закінчується в сельві за десять кілометрів від Паїтіті. До місця, де починається південна кам’яниця, тягнеться непомітна стежка. Стежина відгалужується від північного шляху приблизно на його середині. Вам доведеться помучитись, доки знайдете її, бо майже напевно