Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

В якийсь момент, коли ейфорія віддавалася легким дзвоном у моїй голові, а думки почали потроху відпускати свої кайдани, в голові відчувся різкий біль, - пронизливий, він сковував вилиці, наче холодні лещата, віддаючи у все тіло. Шлунок почав нити, вимагаючи їжі, м'язи кричали про втому та виснаження, але найбільшим жахом було те, що я нестерпно хотіла в туалет. З цими покликами боротися було несила, тож постаралася встати, мов п'яна, та чимдуж справити нужду, але неслухняні ноги не втримали мене і сили, мов пісок крізь пальці, покинули мене, занурюючи в темряву і невідому безодню.

Мабуть я тоді встала, тому, що зараз поруч зі мною були лікар і дві перелякані медсестри. Вони винувато ховали свої погляди, а лікар, червоніючи з сорому, зривався на них за недогляд і халатність. Мені ж було нестерпно боляче терпіти їхні крики, тож я вирішила припинити цей балаган:

–Не кричіть, голова болить, - змогла вимовити, голос був хрипким, наче шурхіт старого паперу, - Пити.

Але медсестри лише переглянулися, застигнувши від страху, не наважуючись дати мені води, наче я, небезпечний звір. Лише спантеличено поглядали на лікаря. Він, не вірячи своїм вухам, дивився на мене як на восьме чудо світу, немов воскресла не я, а міфічна богиня.

–Я хочу пити, їсти, в туалет, - настирливіше вимагала я задовольнити базові фізичні потреби.

–Тихо-тихо, тобі вставати не можна, - сказав лікар, але мене це не влаштовувало попри всю його авторитетність.

Я постаралася повністю розплющити очі, проганяючи залишки туману, і спробувала знову встати, немов підкоряючись невідомій силі, що керувала моїм тілом.

–Допоможіть встати, мені вже краще – не погоджувалася на жодні компроміси, вирвавши з носа трубки, що так набридливо утруднювали моє дихання.

Дівчата все ж дали руки, мов боячись мене торкатися, і я попри протести лікаря спробувала встати. Сил дійсно було обмаль, але медсестри допомогли моїм неслухняним ногам дійти до першого пункту призначення, де мій організм так відчайдушно прагнув звільнитися від пут нестерпного дискомфорту. Хоч одна з дівчат, світловолоса медсестра, з переляканим виглядом, наче я не людина, а привид, навіть у вбиральні залишалася поруч зі мною. Вона подала руку, на яку я оперлася, і супроводила до умивальника, щоб вмитися. Вода виявилася холодною, наче дотики зими, але найбільше мене злякало моє відображення в дзеркалі, добре, що повністю роздивитися не змогла, все було наче в тумані, сповнене нечіткими контурами. Не втрималася, щоб не випити холодної води з долонь, наче з цілющого джерела, це було найдивовижнішим відчуттям, проте знову не розрахувала сили і занурила обличчя у воду надто сильно. В результаті крижана вода потрапила до носа і викликала нестерпний кашель. Тієї ж миті вбігла ще одна медсестра, жінка років сорока з короткою зачіскою і почала щось кричати та повчати мене. Не маючи сил для війни, я здалася і дозволила відвести себе назад до палати.

І тільки-но відчинилися двері, як на мене дивилися кілька пар здивованих очей…