Читати книгу - "Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей"

Розділ двадцять перший

Серед зелені нового, незнайомого куща я розрізнила клаптик знайомої мені тканини. Тканини, з якої був зшитий мамин сільський сарафан. Тремтячими пальцями я торкнулася його, все ще не вірячи, що він справжній. Звісно, я одразу ж захотіла забрати його і покласти в кишеню, однак, пересиливши себе я відрізала стрічку для нового банта, і пов’язала її поряд з несподіваною знахідкою. 

Аліса ж, яка весь цей час лише слідкувала за моїми діями не проронила ні слова. Це місце якось впливало на неї, а можливо так на неї тиснула ситуація. Я вирішила бути більш уважною і, крокуючи суворо вперед, незабаром на іншому кущі зуміла розгледіти наступний клаптик сарафана. 

Страх раптово відступив, і наринула така рішучість, якої я в собі й не підозрювала. Зараз ми були не самі, ми були разом із мамою.

Місцевість довкола була якась одноманітна. Ліс і ліс, власне, чого ще чекати? Я крокувала на автоматі, намагаючись не думати про лякаючі речі, і в той же час слідкувала, щоб Аліса не відставала, міцно тримаючи її за руку. Інша долоня, якою я тримала палицю, спітніла.

Коли від монотонної ходьби голова стала важкою, як буває перед сном, раптово перед нами відкрилася невелика галявина, вся посипана червоними крапками. Я зреагувала на колір. То були не стрічки, а лісові ягоди. 

Під деревами густо росла суниця, така велика та стигла, що сильно здивувало мене, чому ж її не збирає ніхто з місцевих. 

“Може вона отруйна?” - подумала я, коли вже запхнула повну жменю собі до рота. 

Але суниця виявилася надзвичайно солодкою та запашною. За інших обставин я неодмінно зависла б тут, забувши про все на світі. Повзеш на карачках з сумкою, що б'є по спині, не піднімаючи голови, зриваючи червоні ароматні ягоди і тут же відправляючи їх у рот, не помічаючи нічого навколо, нікого навколо. А ягідна галявина все не кінчається, веде кудись…

Я й зараз зависла, не помічаючи нічого, забувши про все на світі. 

Якби не якийсь неприємний лист із клоповим смаком, що потрапив мені в рот разом із черговою суничною жменею, я так і сиділа б на одному місці, не в силах відірватися від ягід. 

І раптом дитячий голос чітко вигукнув “Ой!”. 

Від несподіванки, я підскочила на місці і стала вглядатися в кущі неподалік, звідки я почула дивний звук. Там точно хтось був, і спостерігав за мною. 

- Гей, хто там? - запитала я, обережно просуваючись вперед. 

Але варто було тільки підійти до куща ближче і сісти, щоб розгледіти хоч щось крізь листя, як з-під нього пурхнув якийсь птах і швидко злився з навколишнім краєвидом, я навіть не встигла добре розгледіти його.

Лише птах! Зате він відволік мене від безглуздого поїдання ягід. Перший птах, який я почула і тим більше побачила за весь час.

- Лише пта… - почала я, обертаючись туди, де стояла Аліса. Мала б стояти Аліса. 

Однак я нікого не побачила. Галявина, яка вже не здавалася мені такою привітною, тисла на мене немов задушлива ковдра. Паніка перехопила мій подих. 

- Алісо! - гукнула я, вглядаючись в пошуках оранжевої кепки. - Алісо, де ти?! 

Серце шалено калаталося, я не відчувала сліз, які гарячими потоками текли по щоках. Я розуміла, що не можу витрачати дорогоцінний час на паніку, однак всі думки одночасно вилетіли з голови. 

Я бігла в той бік, з якого ми прийшли, вирішивши, що сестра могла вийти назад на стежку. Нарешті дерева порідішали, і я побачила ціль нашого походу. Переді мною постало те саме загадкове лісове озеро, від відвідування якого в один голос відмовляли всі місцеві жителі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍