Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Частина 21

Минуло кілька місяців. Київ. Квартира, яку вони щойно орендували разом. Ще пахне свіжою фарбою, речі в коробках, ліжко без покривала — але в очах обох блищить радість.

 

— Не віриться, що ми це зробили, — усміхається Лілу, сидячи на підлозі з піцою на колінах. — Наша квартира. Наш початок.

 

— І наша кредитна картка, забита по самі вінця, — засміявся Нік, кидаючи подушку в її бік. — Але ж не гроші головне?

 

— Ні, головне — не забути, що ми команда, навіть коли буде важко.

 

Вони справді були командою. Нік уже почав працювати у видавництві, а Лілу — проходила практику в клініці. Вечори — разом. Ранки — з поспіхом. Але щастя не в графіку. Воно — у погляді, чашці кави, забутих носках у ванній.

 

Одного вечора, коли обидва змучені повернулись додому, Лілу кинула свою сумку на стілець і сказала:

 

— Мене сьогодні пацієнт назвав «лікарка з теплими очима». І я подумала, як важливо бути для когось не просто медиком, а підтримкою.

 

— А ти для мене завжди була підтримкою, — відповів Нік, підходячи до неї. — Навіть до того, як ми почали все це.

 

Він обійняв її за плечі, і вони постояли так мовчки. Втомлені. Але разом.

 

Вони сварились. Бували вечори мовчання. Були непорозуміння через дрібниці. Але щоразу після — було примирення. Розмова. Руки, що тягнуться одна до одної.

 

Якось уночі, після суперечки через грошові витрати, Лілу сказала:

 

— Ми не завжди будемо ідеальні, так?

 

— Ні, — усміхнувся Нік, — але ми завжди будемо справжні. А це — краще.

 

Через рік. Той самий парк, де вони колись говорили про минуле. Тепер вони гуляють тут удвох. А поруч — пес із притулку, якого вони взяли тиждень тому.

 

— Може, це і є доросле життя? — запитала Лілу. — Робота, любов, пес, який гризе тапки?

 

— І ще одне, — сказав Нік, дістаючи маленьку коробочку з кишені.

 

Він відкрив її — у ній перстень.

 

— Лілу… а може, зробимо ще один крок? Уже як дорослі. Як ті, хто не боїться ні минулого, ні майбутнього.

 

Вона не відповіла словами. Просто кинулась йому на шию.

 

Бо в цьому житті було вже достатньо мов

чання. І настав час — бути разом. Назавжди.

 

Ранок. Легка прохолода. Вікна їхньої квартири запітнілі від різниці температур. У повітрі пахне кавою й тостами. Нік читає щось у телефоні, сидячи на підлозі, притулившись спиною до дивану. Лілу стоїть біля кухні, спостерігає. Усміхається.

 

— Нік… — почала вона спокійно, наче про щось буденне. — А якщо я скажу, що хочу прожити з тобою все своє життя?

 

Він підвів голову, трохи здивовано.

 

— То я скажу, що це найкраща думка, яку ти колись озвучувала, — посміхнувся. — Але чому ти така серйозна?

 

Вона підійшла ближче. Дістала з кишені маленьку паперову коробочку, зроблену власноруч. Просту. Без пафосу. У ній — тонке срібне кільце з гравіюванням:

"Разом. І крапка."

 

— Це не за правилами, я знаю, — мовила Лілу, присідаючи навпроти нього. — Але я не хочу жити за чужими правилами. Я хочу — по-нашому. По-справжньому. І якщо ти ще не передумав бути зі мною…

 

— Я передумаю тільки, якщо ти зникнеш, — перебив він, уже майже без дихання. — Ти серйозно?

 

— Більше, ніж будь-коли.

 

Він притягнув її до себе і прошепотів:

 

— Це найкраща пропозиція у світі. І найкраща жінка в ньому — теж моя.

 

Пізніше того вечора. Вони сидять разом на балконі з ковдрою, чаєм і новими мріями.

 

— Наше весілля буде без білих суконь і понтів, — каже Лілу. — Просто щиро. Просто разом.

 

— Але обіцяй, що я все ж отримаю торт.

 

— Домовились.

 

І під зоряним небом, де не було жодної музики, жодних овацій, лише дотик руки і відлуння серця — вони почали нову главу.

 

За місяць до весілля. Квартира Лілу і Ніка. Столик завалений блокнотами, тканинами, відкритими листівками. Лілу щось гарячково креслить у записнику, Нік їсть печиво й читає список гостей.

 

— Якщо ще раз хтось скаже, що «потрібна жива музика», я... просто ввімкну плейлист з телефону! — нервово сміється Лілу. — Я хочу камерно, красиво, не для Інстаграму, а для нас.

 

— А мені байдуже, чи будуть там троянди чи польові квіти, — спокійно каже Нік. — Головне, щоб ти була в сукні, а я — з тобою.

 

— А ти знаєш, що я не хочу сукні? — лукаво усміхається вона. — Я хочу брючний костюм. Легкий, білий. Щоб бігати, стрибати, танцювати — як я.

 

— От ідеальна! — Нік підморгує. — А я в сорочці без піджака. І кедах. Щоб втекти з тобою вночі після всього цього хаосу.

 

Пізніше. Розмова з батьками. Емілія та Тао сидять поруч, як і колись, але вже з усмішками, не з тінню минулого.

 

— Ми не хочемо великого весілля, — каже Лілу впевнено. — Ні ресторану на сто осіб, ні тамади. Ми хочемо — як відчуваємо.

 

— Тоді це буде по-справжньому ваше, — м’яко мовить Емілія. — Але дозволь хоч торт замовити. Це традиція, з якою я не можу змиритися.

 

— Домовились, — сміється Нік. — Але тільки з шоколадом. І ніяких марципанів!

 

Тао мовчить, але з теплим поглядом каже:

 

— Ви знаєте, що робите. Я — гордий. І трохи заздрю. Ви сміливіші, ніж були ми.

 

За два тижні до весілля. Прогулянка в лісі. Тиша. Вони тримаються за руки.

 

— Знаєш, — каже Лілу, — я не уявляла, що все це буде настільки хвилююче. Але й настільки... правильне.

 

— А я уявляв, — каже Нік. — Бо з тобою все правильне. Навіть коли неідеальне.

 

Теплий вечір. Осінь. Стара виноробня на околиці міста, яку вони орендували лише на один день. Навколо — гірлянди з м’яким світлом, дерев’яні столи, багато зелені й польові квіти. Гостей — лише найближчі. Звучить акустична музика. Невимушена атмосфера.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍