Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

 

Нік стоїть біля арки, оформленої з тонкого дерева і світла. Він одягнений у просту білу сорочку, темно-сині штани й сірі кеди. Його серце б’ється в ритмі кожної хвилини. Він поглядає на гостей, на маму, на батька, на себе... і чекає.

 

Музика стихає. Лілу з’являється на галявині.

 

У білому брючному костюмі, волосся зібране у недбалий пучок, але на вухах — мамині сережки. Вона йде повільно, з посмішкою, без букета, без фати. Просто з любов’ю в очах.

 

Нік не дихає. Вона — красива. Але не тільки тому. Бо вона — ЙОГО. І завжди буде.

 

 

Церемонія. Ведучого немає. Слова вони пишуть самі.

 

— Нік, — каже Лілу. — Я не обіцяю бути ідеальною. Але я обіцяю бути з тобою в кожній справжній миті. Коли легко — і коли хочеться втекти. Ти мій вибір. І моя домівка.

 

— Лілу, — каже він. — Я обіцяю не боятися. Не мовчати, коли треба говорити. Не зникати, коли важко. І завжди варити каву саме так, як ти любиш.

 

Сміх гостей. Сльози в очах батьків. Мить — нерухома. Світ — завмер.

 

Їх оголошують чоловіком і дружиною. Без криків, без салютів. Просто оплески, обійми. І перший поцілунок — теплий, тремкий, живий.

 

 

Пізніше. Танці. Вогні. Літній дощ крапає на скло. Хтось співає стару пісню під гітару. Емілія танцює з Лейлою, Тао — сидить поруч із Ільсоном, киваючи в такт музиці. Усі — трохи з минулого, трохи з майбутнього.

 

А Лілу й Нік танцюють босоніж на траві. Вона сміється, він тримав її міцно.

 

І вечір закінчився не феєрверком. А теплом. Їхнім. Тим, що назавжди.

Теплий весняний ранок. Двоповерховий дім з великими вікнами. На кухні пахне млинцями. Нік стоїть у фартусі, з дитиною на плечах. Малюк, світло-русий хлопчик із усмішкою Лілу, тримає ложку й рахує родзинки в тісті.

 

— Тату, це вже... вісім! — урочисто оголошує він.

 

— А ми ж домовлялися — не більше семи! — сміється Нік. — Але якщо мама не побачить, то… нічого страшного.

 

У дверях з'являється Лілу, тримаючи на руках маленьку дівчинку, одягнену в слюнявчик із написом "Бос у домі".

 

— Я все чую, — каже вона з усмішкою. — І якщо цей родзинковий монстр переїсть — ви двоє ночуватимете в дитячій!

 

— Ура! — вигукує син. — Ми з татом побудуємо форт!

 

Трохи згодом. Всі в саду. Діти граються, розкидаючи іграшки по всьому подвір’ю. Лілу й Нік сидять на лавці, тримаються за руки, п’ють чай.

 

— І все ж… як ми це зробили? — питає Лілу, дивлячись на дітей.

 

— З любові, — каже Нік. — І з твоєї впертості.

 

— І трохи з твоєї терплячості.

 

— Знаєш, — продовжує він, — коли я дивлюсь на нас зараз, я вдячний, що тоді ти не чекала, поки я наважусь. Що ти просто прийшла з тим кільцем… і змінила все.

 

— Ну, хтось же мав це зробити, — підморгує вона. — І знаєш що?

 

— Що?

 

— Можливо… я готова ще раз змінити все. Знову.

 

Нік здивовано дивиться на неї.

 

— Лілу?

 

— Я хочу відкрити власну справу. Майстерню для дітей. Арт-простір. Місце, де вони можуть бути собою. Як ми з тобою — тоді.

 

— І, як завжди… я з тобою. Із млинцями, з фортами, з малюванням на стінах.

 

Вона мовчки торкається його обличчя.

 

— І з любов’ю, — додає.

 

Сонце — м’яке, як теплий мед. Повітря — з ароматом лаванди й стиглого винограду. Маленький будиночок серед пагорбів, тиша, що зцілює.

Лілу лежить у гамаку з донечкою, яка заснула просто на її грудях. Нік грає у м’ячик із сином, сміється так, як колись у дитинстві. Тут вони — просто сім’я. Без ролей, без поспіху.

 

Увечері вино, паста, сміх. Вони згадують перші роки: весілля, недоспані ночі, крики й перші кроки, страхи й теплі обійми після. І розуміють — усе було вартим.

 

 

Емілія та Тао вже давно не ті, ким були колись. Минула образа. Вона — відкрила свою кав’ярню з книжковим куточком, де читає дітям. Він — малює. Пейзажі. Найчастіше — виноградники та пагорби. 

 

Вони не повернули час назад. Але збудували нову добру тишу. І разом із дорослішанням дітей, подорослішали самі.

 

Лілу вийшла на балкон. У руках — чашка чаю. Поруч — Нік, загорнутий у плед.

Діти сплять. Над головами — зорі.

 

— Знаєш, я не боюсь майбутнього, — каже вона.

 

— Бо ти його створюєш, — відповідає Нік.

 

Вона посміхається, пригортається ближче

 

Любов — це не завжди щось гучне.

Часто — це шепіт. Погляд. Рішення бути поруч. Щодня.