Читати книгу - "Vivat Academia!"

стратити відпустив її, натомість вбивши свого помічника — у гірську розщелину його скинув. Аляйна не змусила на себе чекати і одразу накивала п’ятами. Помічник же Стефана вижив — його врятували жителі гір, із якими повстанці підтримували дружні стосунки.

Втім, це з’ясовувалося лише на кінці роману. До того ж, близько до кінця революціонерку Аляйну знову ловили і присуджували до страти. Стефан пропонував їй порятунок, якщо покине думки про повстання і стане його дружиною — тоді, мовляв, ніхто її не зачіплятиме. Аляйна воліла за краще померти.

У фіналі дівчину рятували повстанці із тим закоханим колишнім дослідником на чолі, революція охоплювала всю країну, а підлого Стефана ще встигали стратити представники старої влади. Той його помічник, що дивом вижив, розповідав про підступність свого колишнього начальника.

Роман із таким своєрідним хепі-ендом був написаний від особи письменниці-мемуаристки, подруги Аляйни, яка у повстанні безпосередньої участі не брала, а проте переховувала революціонерів і всіляко їм допомагала. Та подруга мала прізвисько Рись.

Елі історія сподобалася. Ляні — також, незважаючи на нелогічність сюжетних поворотів і почуттів абсолютно всіх героїв. Більше всього Ляну обурювала Аляйна. Дівчині небезпідставно вважалося, що ця «революціонерка» із холодною головою і чистими руками маніпулювала почуттями всіх і вся, найперше — чоловіків, котрі її оточували. Стефана так взагалі використала і викинула.

За логікою, таку негідницю, як Аляйна, наприкінці мала спіткати смерть. Ан ні — Аляйна вижила і була щасливою на кістках людини, котра до кінця всіляко намагалася її захистити. Як Ляні здавалося, за таку невдячність варто було вбити віником.

Потім Рися показала подругам нову мислестрічку, що її надзвичайно зацікавила — Ляна ввічливо відмовилася від тривалого перегляду, не пояснивши причину. Від мислестрічок у неї починала боліти права рука, але Рисі та Елі про те було не варто знати.

За цими справами дівчата зовсім забули про Устину. Коли почало вечоріти, Ляна схаменулася — що таке, стільки часу, а Устини нема і досі. Рися сказала, що відіслала Устині лист через пристрій зв’язку, щойно приїхала сюди. З того часу пройшло вже кілька годин. Устини і близько не було.

— То і чорт з нею, — висловила свою думку Ела. — Нам треба сховище на ніч шукати, а її потім повідомимо, де зупинилися. Як знайдемо. Підемо.

Проте зі сховищем виникли певні проблеми. Як не дзвонила Ела у ворота, як не стукала — ніхто не відчиняв.

— Дай-но я спробую, — Ляна підійшла до воріт, у котрі дівчата поки не стукали. — Якщо не вийде — поїдемо до тебе. І справді, життя дорожче за галочку у відомості.

Щось у Ляні не погоджувалося із такою думкою. Вона вже вирушила на ці дослідження. Отже, мала дійти кінця. Неважливо, яким чином. Інакше навіщо було починати?

— Це все дуже дивно, — нерішуче додала Рися. — Зазвичай люди у нас гостинні… Всі ж розуміють, що буде із подорожнім, як на нього вночі накинуться істоти. Ми — люди і маємо триматися одне одного.

У передмісті до людей і справді ставилися набагато краще, ніж у Місті. В Місті ти був індивідуальністю, приреченою на самотність і невпевненість: у передмісті частиною індивідуальності поступався, проте долучався до великої спільноти, ладної тебе захистити просто як представника одного з ними роду. Рися, дівчина із передмістя, відчувала цей захист упродовж усього життя. Можливо, тому була скромнішою за Елу чи Ляну. Наперед не лізла, нахабства не виявляла, завжди намагалася підтримати того, хто поруч, і як належне сприймала підтримку, що її отримувала у відповідь. А коли замість підтримки одержувала байдуже чи вороже ставлення — не могла цього витримати. Розчаровувалася, засмучувалася, починала плакати і скаржитися.

У Рисі в житті все траплялося так, як належить, так, як хотілося. Вона була із тих людей, що лиха не знають і, тільки зачепивши його краєчком власного існування, губляться і впадають у відчай. Невинна, мов дитина: Ляна не могла бачити, як Рися страждає через якусь дрібницю. Хотілося негайно щось зробити, допомогти…

«Рися — хороша дівчина, — говорила Ела. — Дуже хороша. Не те, що ми із тобою».

Справді, Рися була, мабуть, єдиною, хто позичав Елі гроші протягом усіх цих років. Ніколи не заперечуючи того, хто поруч, навіть якщо не могла з ним погодитися, Рися була яскраво вираженим меланхоліком. У більшості випадків могла прижитися з ким завгодно, та траплялися і винятки.

Тільки сьогодні Рися жалілася дівчатам на свою нову роботу. Проблеми мала із влаштуванням: Ляна та Ела щиро співчували, хоча у останньої проблеми на роботі траплялися набагато частіше. Одного разу Елу ледь не вигнали через чутки про зв'язок із жерцем Вищого. Зв'язок там, однак, був більшою мірою однобічним. Ела витягала із нещасного жерця всі гроші, якими він міг її забезпечити, потому покинула його, від нього віддалилася. І динамила його як могла, звісно.

В хорі, де співала Ела, в неї також було досить ворогинь. Та дівчина на те не зважала. Ворогині чомусь вилітали з роботи із дивною періодичністю, а Ела трималася свого місця. Розповідала вона про всі ті турботи зі сміхом. Ляна навіть якось запитала: «Невже тебе це не хвилює? Ти не боїшся бути звільненою?», а Ела тільки пхикнула: «Якщо і звільнять — нове місце знайду. Але мене не звільнять».

Ця надприродна віра у власні сили була тим, що Ляну (і не тільки її) так захоплювало в Елі. Ляна сама не помітила, як почала переймати впевненість подруги. Можливо, тому проблеми Ляни до роботи не мали жодного стосунку. Якщо, звісно, не вважати роботою креслення візерунків.

— Та ще як завтра темний день буде… — Рися закусила губу. — Ну чому вони не відчиняють? Зараз же світлий день, вони мусять розуміти, що ми не істоти!

Ела махнула на неї рукою:

— Чого хвилюєшся? Виплутаємося.

Рися повільно кивнула. Рудого б сюди, подумала Ляна. Мабуть, він краще зміг би Рисю втішити… Хоча не факт. Ляна не настільки добре знала Рудого, щоб робити якісь висновки щодо нього і їхнього з Рисею подружнього життя.

Піднявши праву руку, Ляна натиснула кнопку біля воріт.

Ніякого ефекту.

— То поїдьмо? — буденним тоном запропонувала Ела. — Якщо завтра темний день…

Ляна повільно піднесла руку до лоба.

Темний день… а два попередніх були світлими. Сьогоднішній і вчорашній.

Тоді та істота, яку Ляна бачила в маршрутці, ніяк не могла бути з лісу. У світлий день лісові потвори не могли полишити своє середовище існування.

Що ж це було? І Даблдекер нічого не знав, тільки про якогось Вихора та Перепону у лісі розповів… Хоча — чи до