Читати книгу - "Карпатське танго"

потрібну допомогу. Лікар, що приїхав на виклик, тисне мені руку.

– Ваші дії були професійні й виправдані. Респект вам.

Люди, що недавно прагнули роздерти мене на шматочки, тепер дивляться приязно й з повагою. Молодик швидко приходить у норму. У супроводі друга він кульгає до виходу. У дверях хлопці про щось перемовляються, і здоровий повертається до нас. Він усміхається й простягає мені стодоларову купюру. Я ошелешено дивлюся на неї, таку бажану й потрібну зараз. Мить мого замішання юнак розуміє по-своєму: швидко витягує ще одну банкноту й кладе на стіл переді мною, дякує й відходить. Зводжу очі до неба, подумки дякую добрим силам усесвіту й запихаю гроші в кишеню. Ґільєрмо приязно всміхається. До нас поспішає офіціант із цілою тацею гостинців від власника кафе. Життя, ти чудове!..

Ґільєрмо зі здивуванням роззирається по моєму помешканні. Відтак спиняє погляд на мені:

– Вибач, Андреу, та це житло не для тебе. Житло кожного – це як рама для картини: вона або гармонізує цілісність сприйняття, або калічить враження від твору. Це, врешті-решт, як напій, що повинен мати свою спеціальну посудину. А ти тут те саме, що дороге вино в надщербленому глеку.

– Ґільєрмо, мені, звісно, ніяково, та це тимчасово. Коли я стану лікарем, то куплю собі гарне житло. – Я не бачу нічого страшного у своїй ситуації. Шкода, що не можу перекласти йому вислів російського класика: «Бедность не порок»[13].

Ґільєрмо не згоден зі мною:

– А я вважаю, що в житті все впливає на нас: люди, предмети, їжа, думки. Навіть якщо ти допускаєш хаос і бідність у думках, то вони вже починають руйнувати твій світ. Ті речі, що нас оточують, формують або підсвідоме задоволення життям, або незадоволення, або терпляче примирення. А від них походить усе решта у твоєму житті – наче кола від кинутого у воду каменя. Ти чув про сучасну американську теорію розбитих вікон[14]? – Ґільєрмо бачить мій подив і продовжує: – А життєва теорія, між іншим. Психологи встановили, що якщо в шикарному багатоповерховому будинку розбити одну шибку й не вставляти її хоча б пару тижнів, то за місяць більшість вікон у будівлі буде вибито… Тож як поживеш хоч трохи в оцьому хліві – пустиш його до свого життя й розшириш.

– Бачиш, друже, я поки не можу жити за принципом «Усе або нічого»: мої статки не дозволяють.

– Знаєш, Андреу… – Високий Ґільєрмо міряє кроками невеликий периметр кімнати, бо не хоче навіть сідати в моєму вбогому помешканні. – Я колись чув історію про те, як молодий Оноре де Бальзак відніс рукопис видавцеві. Твір був чудовий, видавець – у захваті, тож захотів негайно придбати повість і поквапився до письменника з пропозицією в три тисячі франків. Коли він потрапив до кварталу, де жив Бальзак, подумки зменшив пропозицію до двох тисяч. Коли знайшов будинок – до тисячі. Коли піднявся на останній поверх і ступив за поріг злиденної кімнати – запропонував триста франків. І, що цікаво, письменник погодився!

– То що ти пропонуєш, щоб від мене не втікали гроші, яких я, між іншим, поки що й не маю? Як мені засклити мою розбиту шибку? – Мій терпець уже лускає.

– Ти неординарна людина, яку я можу назвати своїм другом. Ти недавно став частиною мого світу… Уловлюєш, куди я веду?.. – хитро примружує очі Ґільєрмо.

– Поки що ні, – зізнаюся чесно.

– Збирай своє добро – житимеш у мене. Я оберігаю свій світ від бідності, зате відкриваю його для розумних і порядних людей. Мені буде з ким поговорити й до дівчат та на футбол сходити, а в разі чого ти й виделку в мою дупу всадиш… Ну як, згода?

Цікавий мій новий друг. З вигляду він звичайна людина. Та коли я дзвоню у двері великого будинку, що став тепер і моїм житлом, їх відчиняють аж четверо озброєних людей. Така безпека виправдана: Ґільєрмо – власник ювелірного бізнесу. Ще його далекі предки, голодні й войовничі іспанські конкістадори, зрозуміли нетлінну цінність золота та срібла.

– Мистецтво годує мою душу, а ювелірка – тіло… Ще жоден художник за життя не був достойно оцінений, – роздумує Ґільєрмо, кладучи натхненні мазки на полотно.

У його натурниці молоде звабливе тіло. Пропорції хоч і не ідеальні, але пружні груди й вродливе обличчя пробуджують у мені чоловіка. Ґільєрмо перехоплює мій погляд.

– Хочеш?

– Ні, що ти… Я одружений.

– Але ж не кастрований… Ну то як?

– Ні, не спокушай, – виходжу з майстерні.

Тепер знаю, що в Ґільєрмо є ще три захоплення, окрім малювання й бізнесу: жінки, футбол та гори. Жінки перестають мислити від того моменту, як зустрічають його погляд. Вони здатні йти за ним хоч на край світу мовчки, слухняно й з блискучими очима, причому всі без винятку. І він це знає, тому довго й прискіпливо вивчає тих, на кого звертає увагу.

– Розумію, що час одружитися, та ніяк не можу через те, що забагато знаю, – зітхає атлетичний смаглявий красень. – Збирайся, Андреу, до ресторану. Двом достойним людям треба красиво повечеряти в достойному місці.

Не «смачно», а саме «красиво» є визначальним для Ґільєрмо. Наші душі співають в унісон, як дві скрипки в камерному оркестрі. Мені подобається його оригінальне мислення й ставлення до життя. Коричневий «бентлі» везе нас до найдорожчого ресторану. Виходимо. Невисока молода жіночка з немовлям неподалік від входу привертає увагу Ґільєрмо. Він підходить і простягає бідно вдягненій молодиці крупну купюру.

– Скупий ніколи не буде багатим, – відповідає на моє мовчазне здивування. – А бідним треба вірити в дива. Сьогодні вона повірить людям, завтра – в удачу, а післязавтра – у себе.

– Так, це дієвий рушій життя, – погоджуюся з другом. – У мене складається враження, що ти живеш уже добру тисячу літ.

Ґільєрмо сміється.

– І сам так думаю. Маю двадцять вісім, а здається, що всі вісімдесят два… Ми сядемо он там, щоб добре бачити публіку. Люблю спостерігати за людьми. – Прямуємо з Ґільєрмо до віддаленого столика. – Вони такі різні й такі несподівані.

Тонкий аромат білого іспанського вина налаштовує на хвилі розслаблення й тілесного блаженства. Мимоволі спиняю погляд на жінках. Вони розкішні: одні – у вишуканих вечірніх вбраннях, інші – у коктейльних сукнях, та всі гарні й безтурботні. Наші з Ґільєрмо думки, схоже, перебувають в одній площині.

– Що для тебе вродлива жінка, Андреу? – запитує друг.

– О-о-о… Тут багато намішано. Гарна шкіра. Чорне волосся. Постава.