Читати книгу - "Джозеф Антон"

золотистого пісочника». Неважко зрозуміти, що «сивки» — це мусульмани, «веретенник» — видавництво «Вайкінг», «голуб» — «Сатанинські вірші», а «золотистий пісочник» -«Пірсон груп», себто материнська компанія видавництва «Пенгвін». Автором «голуба» був «арктичний крячок».

Пітер Маєр (якого не означили якимсь із птахів, проте в газетах його часто називали королівським пінгвіном) заборонив усьому «персоналу, пов’язаному з голубом», під страхом негайного звільнення розповідати щось пресі про голуба чи арктичного крячка. Офіційні заяви від імени веретенника, мали робитися їхнім юристом Мартіном Ґарбусом або ж їхнім офіційним речником Боб Ґрегорі. Тож заяви, якщо й робилися, то мали помірковано оборонний характер. Тут усе зрозуміло (за винятком, може, дурнуватих пташиних назв), проте одним із наслідків цього диктату з боку королівського пінгвіна стало те, що в час, коли обложений з усіх боків автор потребував заступництва видавництва, його редактори мали заткнуті роти. Та мовчанка спричинилася до тріщини між видавництвом і автором. Наразі розколина у їхніх стосунках залишалася незначною, оскільки компанія поводилася сміливо й згідно з високими моральними принципами. Мусульманські голоси погрожували «Пенгвіну» жахіттями в його офісах по всьому світу, а ще загальною забороною книжок видавництва та всієї діяльности «Пірсона» — конгломерату з великими інтересами у мусульманському світі. Перед лицем таких погроз керівництво «Пірсона» не здригнулося.

Видавничий процес ішов злагоджено, замовлялася й продавалася величезна кількість книжок. Коли книжка стала бестселером номер один у списку «Нью-Йорк таймс», Джон Ірвінґ, який зазвичай сам посідав те місце, нині відтіснений на друге місце, досить дотепно зауважив: якщо треба докласти стільки зусиль, аби видертися на перше місце, то він згоден побути на другому. Він і сам добре знав, як знав також Ірвінґ, що його роман — це не «справжній» бестселер номер один; лишень скандал, а не літературні заслуги чи популярність сприяли таким продажам. Він також знав і високо цінував те, що багато хто купував примірник «Сатанинських віршів», виявляючи у такий спосіб свою з ним солідарність. Вони товаришували з Джоном Ірвінґом, відколи Ліз Колдер познайомила їх 1980 року. Цим жартом Джон по-дружньому помахав йому рукою.

У день виходу роману в Америці, себто 22 лютого 1989 року, в газеті «Нью-Йорк таймс» з’явилася реклама на цілу сторінку, оплачена Асоціацією американських видавців, Асоціацією американських книготорговців, а також Асоціацією американських бібліотек. «Вільні люди пишуть книжки, — говорилося у рекламній заяві. — Вільні люди видають книжки. Вільні люди продають книжки. Вільні люди купують книжки. Вільні люди читають книжки. В дусі американської відданости свободі слова ми інформує громадськість, що цю книжку читачі зможуть знайти у книгарнях і бібліотеках по всій країні». Американський ПЕН-центр на чолі із любою його серцю Сьюзен Зонтаґ провадив публічні читання уривків з його роману. Стали читцями Зонтаґ, Дон Делілло, Норман Мейлер, Клер Блум і Леррі Макмертрі. Йому надіслали плівку із записом голосів. До горла підступив клубок. Уже пізніше він дізнався, що деякі американські письменники літнього віку спочатку ухилялися від участи в цьому заході. Навіть Артур Міллер прохав вибачення, кажучи, що його єврейське походження може тільки зашкодити справі. Проте за кілька днів, пришпорені Сьюзен, майже всі виявили себе з кращого боку й стали до її лав.

Страх, що поширювався книговидавничою індустрією, був справжній, бо загрози були справжніми. Видавцям і перекладачам також погрожували фетвою. Проте книжковий світ, у якому вільні люди роблять вільний вибір, потребував захисту. Він часто думав про кризу, немов про яскраве світло, що ллється згори на всі людські рішення й учинки і витворює світ без тіней, що стає чітким й недвозначним місцем правильних і неправильних дій, хороших і поганих вчинків, усіх «так» і «ні», сили й слабкости. У сліпучому світлі деякі видавці поставали героями, інші м’якотілими. Мабуть, найбільш м’якотілим з усіх інших виявився шеф одного європейського видавництва, прізвище якого не хотілося б називати, який поставив у своєму кабінеті на другому поверсі куленепробивне скло, тимчасом як на першому поверсі, крізь вікна якого було видно його працівників, скла так і не поміняли; а відтак навіть наказав відгвинтити з дверей свого офісу табличку з назвою компанії. Знане німецьке видавництво «Кіпенгойер унт Вітш», зрештою, скасувало з ним контракт, а потім ще й намагалося змусити його відшкодувати їхні витрати на безпеку. (В остаточному підсумку, німецькомовне видання з’явилося на світ завдяки зусиллям великого консорціуму видавців і відомих особистостей; схожим підходом скористалися в Іспанії.) Французький видавець Крістіан Буржуа спочатку не хотів клопотатися з виданням його книжки й відкладав публікацію кілька разів, однак згодом дедалі різкіша критика на його адресу у французьких медіа змусила його зробити такий крок. Ендрю Вайлі та Ґіллон Ейткен поводилися просто дивовижно. Переїжджали з країни в країну, аби лишень умовити, улестити, пригрозити і переконати видавців зробити свою справу. В багатьох країнах роман виходив тільки завдяки їхньому наполегливому тискові на зденервованих редакторів.

А от в Італії знайшлися навіть герої. Італійське видавництво «Мондадорі» опублікувало його роман за кілька днів після фетви. Його власники — холдингова компанія Сільвіо Берлусконі «Фінінвест», СШ_ Карло Де Бенедетті та спадкоємці Арнольдо Мондадорі — вагалися більше, ніж «Пенґвін», лунали також сумніви щодо розважливос-ти такого кроку, проте рішучість редакційного директора Джанкарло Боначіни та його працівників узяла гору. Книжка вийшла у запланований термін.

Коли все це й багато чого іншого відбувалося, автор «Сатанинських віршів» сидів навпочіпки під кухонною стільницею, щоб його не побачив чабан господаря.

Ніби пискляві зойки заголовків газет, одна за другою накочувалися особисті біди, не вщухала тривога через постійну потребу шукати інше житло, а ще не зникав постійний страх за свою родину (до Лондона прилетіла його мати і жила із Самін, аби бути ближче до нього, проте минуло трохи часу, перш ніж він зміг з нею побачитися), а ще була, авжеж, Маріан, чия донька Лара у телефонних розмовах гаряче доводила матері, що «ніхто з її друзів не розуміє», навіщо їй потрібно наражатися на таку небезпеку. Доволі справедливо, справедливо з погляду доньки. Маріан найняла будинок, і вони зможуть перейти туди жити вже за тиждень. Хороша новина, проте внутрішньо був переконаний, що вона покине його, якщо криза затягнеться. Нове життя їй давалося нелегко. Авторський тур з нагоди виходу її книжки вже скасували; на її місці він, мабуть, також би вийшов з цієї гри. Тим часом вона поринула у щось схоже на свій звичайний творчий процес, роблячи рясні записи про своє місцеперебування, записуючи у свій нотатник валійські слова, й майже одразу починала писати оповідання, насправді не художні оповідання, а такі собі драматизації того,