Читати книгу - "Біле Ікло"

тихо почав погонич і потім, ніби передумавши, підвищив голос. – Так чого ви, власне, гарячкуєте? З вашого вигляду можна подумати, що ви самі не знаєте, на що зважитися!

Відон Скотт хвилину боровся із собою, потім уже спокійніше сказав:

– Ти маєш рацію, Мате. Я сам не знаю, як учинити. У цьому-то вся й біда… Тягти цього пса за собою було б непрощенною дурістю, – промовив він після паузи.

– Я згодний з вами, – відповів Мат, і знову господар невдоволено подивився на нього.

– Але в ім’я всіх морських чортів і сорока дияволів поясніть мені, яким чином цей пес пронюхав про ваш від’їзд? – із невинним виглядом запитав погонич.

– Збагнути не можу, – відповів Скотт, сумно хитаючи головою.

Настав день, коли крізь відчинені двері Біле Ікло побачив на підлозі фатальну валізу, до якої його улюблений хазяїн складав свої речі. Постійне ходіння назад і вперед порушувало звичайно спокійну атмосферу хатини. Очевидно, мають статися зміни. Біле Ікло відчував це давно, але тепер він став міркувати. Його бог, мабуть, збирався вдруге зникнути. І якщо він не взяв його із собою першого разу, то й тепер, цілком імовірно, залишить його тут.

Цієї ночі він вив справжнім, пронизливим вовчим виттям, як вив тієї ночі, коли, бувши ще щеням, повернувся з лісу на місце, де було селище, і знайшов там замість намету Сірого Бобра тільки купу ганчірок і мотлоху. Так і тепер, піднявши морду до зірок, він виливав їм своє горе.

У хатині люди щойно лягли спати.

– Він знову перестав їсти, – зауважив зі свого ліжка Мат.

Із ліжка Відона Скотта почулося бурчання й шурхіт ковдри.

– Судячи з того, як він тужив у минулий ваш від’їзд, я не здивуюся, якщо цього разу він здохне.

На іншому ліжку знову почулося шарудіння.

– Та замовкнеш ти нарешті?! – гаркнув Скотт у темряві. – Каркаєш гірше від старої баби.

– Цілком згодний з вами, – відповів погонич, і Скотт так і не второпав, сміється той з нього чи говорить серйозно.

Наступного дня хвилювання й неспокій Білого Ікла ще дужче зросли. Він ходив по п’ятах за своїм хазяїном і вартував його під навісом, коли той входив до хижі. Крізь прочинені двері він бачив багаж, що лежав на підлозі. Біля валізи стояли скриня й два дорожні мішки. Мат загортав ковдри й шубу господаря в брезент. Біле Ікло жалібно вив, стежачи за цією операцією.

Трохи згодом з’явилися два індіанці. Вовк стежив за ними, коли вони, узявши на плечі багаж, рушили вниз пагорбом у супроводі Мата, що ніс постільні речі й валізу. Біле Ікло не пішов за ними. Хазяїн усе ще перебував у хатині. За деякий час Мат повернувся. Хазяїн підійшов до дверей і покликав Білого Ікла.

– Бідолашний ти мій, – сказав він ласкаво, чухаючи в нього за вухами й гладячи його по спині. – Я від’їжджаю в далеку путь, старий, і ти не можеш піти за мною. Ну, погарчи ж тепер, погарчи гарненько на прощання.

Але Біле Ікло відмовлявся гарчати. Замість того, кинувши на хазяїна замислений допитливий погляд, він пірнув між його рукою й тілом і сховав там свою голову.

– От він дивачить! – вигукнув Мат. Із Юкону почулося хрипке ревіння пароплава, що підходив. – Прощайтеся мерщій! Замкніть міцненько двері на ґанок – я вийду крізь задні. Та хутчіше!

Обоє дверей зачинились одночасно, і Відон Скотт, підійшовши до ґанку, став чекати на Мата. Зсередини лунало тихе, жалісне виття, потім почулося важке сопіння.

– Бережи його, Мате, – сказав Скотт, коли вони спускалися пагорбом. – Пиши й розповідай мені, як він поживає.

– Неодмінно, – відповів погонич, – але постійте, чи не хочете дослухати?

Обоє зупинилися. Біле Ікло вив, як виють собаки, коли помирає їхній хазяїн. У цьому витті чулися несамовиті звуки, що стихали до жалісного стогону й знову переходили у вибухи розпачу.

«Аврора» була першим пароплавом, що відходив цього року на південь. На палубі його юрмилися розбагатілі й розорені золотошукачі, що рвалися тепер на батьківщину так само нетерпляче, як свого часу вони прагнули в Клондайк. Стоячи біля сходень, Скотт ручкався з Матом, який збирався зійти з пароплава. Але Матова рука раптом застигла в повітрі, і він утупився в щось, що перебувало за Скоттом. Той обернувся. На палубі, за кілька кроків від нього, сидів Біле Ікло, замислено дивлячись на свого хазяїна.

Погонич тихо вилаявся. Відон Скотт дивився, нічого не тямлячи.

– Ви замкнули двері на ґанок? – запитав Мат.

Той кивнув головою й, своєю чергою, запитав:

– А чорний хід?

– Звісно, замкнув, – упевнено відповів Мат.

Біле Ікло покірно прищулив вуха, але й далі сидів, не роблячи спроби наблизитися.

– Мені доведеться взяти його із собою на берег.

Мат зробив кілька кроків до Білого Ікла, одначе пес вислизнув від нього. Погонич кинувся за ним, але той проскочив між ногами пасажирів. Ухиляючись, поринаючи й раз у раз змінюючи напрямок, Біле Ікло ковзав по палубі, спритно уникаючи рук Мата.

Але коли улюблений хазяїн покликав його, він одразу покірно підійшов до нього.

– Ач який, і розмовляти не бажає з людиною, котра щодня годувала його, – пробурмотів ображено погонич. – А ви – ви жодного разу не годували його, якщо не брати до уваги перших днів знайомства. Чорт мене забирай, якщо я розумію, яким чином він здогадався, що хазяїн – саме ви!

Скотт, який гладив Білого Ікла, раптом указав на свіжі порізи на його морді й між очима.

Мат нахилився, проводячи рукою по череву Білого Ікла.

– Ми зовсім забули про вікно. Він увесь порізаний і поранений унизу. Він проскочив через скло, справді ж бо!

Але Відон Скотт не слухав його. Він швидко міркував.

Пролунав останній свисток «Аврори», що сповіщав про відхід. Люди поспішали зійти на берег.

Мат зняв свою шийну хустку, щоб обв’язати її навколо шиї Білого Ікла. Скотт схопив його за руку.

– Прощавай, Мате, друзяко! Що стосується вовка, то тобі не доведеться писати про нього. Ти бачиш, я…

– Що? – вигукнув погонич. – Ви хочете сказати, що…

– Саме так, візьми свою хустку. Я напишу тобі про нього.

Дійшовши до середини сходень, Мат зупинився.

– Він не витримає клімату! – закричав він, обертаючись. – Обстрижіть його, коли настане спека.

Сходні витягли на палубу, і «Аврора» відчалила. Відон Скотт махнув рукою на прощання. Потім він обернувся й нахилився до Білого Ікла, що стояв поруч із ним.

– То гарчи ж тепер, чорт забирай, гарчи! – сказав він, гладячи його покірну голову й чухаючи прищулені вуха.