Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки)"

затримуватись поблизу Рединга. Саме місто досить-таки давнє й доволі відоме. Ще за похмурих часів короля Етельреда[39] данці поставили в Кеннеті свої кораблі і вирушили з Рединга спустошувати землі Уессекса. Саме тут Етельред разом зі своїм братом Альфредом вступили з ними в бій і розгромили їх. (Альфред бився, а Етельред молився.)

Пізніше Рединг обрали зручним містечком, де можна було перечекати, якщо в Лондоні щось складалось не зовсім добре. Щойно у Вестмінстері починалась чума, парламент одразу ж вирушав до Рединга. У 1625 році його приклад наслідував і суд, і всі судові засідання також проводили у Редингу. Лондон, очевидно, готовий був час від часу терпіти незначні нашестя чуми лише заради того, щоб позбутися водночас і суддів, і парламенту.

Під час протистояння парламенту і короля граф Ессекс взяв Рединг в облогу, а чверть століття потому принц Оранський[40] розгромив тут військо короля Якова.

У Редингу в Бенедиктинському абатстві поховано короля Генрі І, який його і заснував. Руїни абатства збереглися дотепер. У тому ж абатстві Джон Гонт[41] одружився з леді Бланш.

Біля Редингського шлюзу ми підійшли до парового баркаса, що належить моїм друзям, і вони дотягли нас майже до самого Стритлі. Приємно, коли вас буксирує паровий баркас. Як на мене, то це краще, ніж гребти. Така подорож була б ще приємнішою, коли б на шляху в нашого баркаса раз у раз не плутались усілякі миршаві човники. Аби їх не втопити, нам повсякчас доводилося збавляти хід, а то й зупинятися. Вони постійно намагаються підлізти мало що не під самий баркас. Це аж дратує. Пора б дати цьому раду.

До того ж скільки нахабства! Щоб вони спроміглися врешті-решт звернути з вашого шляху, доводиться гудіти їм так, що мало не розривається котел. Якби вони сновигали у мене під носом, я би таки втопив одного-двох із них, щоб знали.

Уже далі за Редингом річка знову повертає собі красу. Біля Тайлхерста її трохи псує залізниця, але від Меплдерхема до Стритлі вона прекрасна. Трішки вище за Меплдерхемським шлюзом стоїть Гардвік-Хаус. Там Карл І грав у кулі. Околиці Пенгборна, там, де стоїть невеличкий чудовий готель «Лебідь», добре знайомі як завсідникам усіляких мистецьких виставок, так і місцевим мешканцям.

Ми відчепились від баркаса моїх друзів неподалік від грота, і тут Гарріс вирішив, що настала моя черга гребти. Як на мене, це вже було занадто. Вранці ми домовились, що я проведу човна на три милі вище Рединга. Зараз ми були в десяти милях за Редингом! Поза всяким сумнівом, знову була їхня черга гребти.

Я не став сперечатися з ними, а просто взявся до весел. Не минуло й хвилини відтоді, як я почав гребти, коли Джордж помітив, що по воді пливе якийсь чорний предмет. Ми підпливли ближче. Коли ми наблизились, Джордж нахилився і вхопив його. Тієї ж миті він з криком відсахнувся, сполотнівши від переляку.

Це було тіло мертвої жінки. Воно легко колихалося на воді, а обличчя її було миловидним і сповненим спокою. Не можна сказати, що воно красиве: воно передчасно постаріло, схудло і видовжилося. Та попри те, що на нього лягли сліди нужденності, воно було добрим і привабливим. На ньому застиг вираз повного спокою, який інколи можна спостерігати на обличчі хворого, коли нарешті його полишає біль.

На наше щастя — в нас не було жодного бажання застрягнути у місцевих судах та у слідчих — якісь люди на березі також помітили тіло і взяли на себе всі турботи щодо подальшої його долі.

Історію цієї жінки ми дізналися пізніше. Як і передбачалося, це була стара, доволі звична історія. Вона покохала, але її ошукали, а може, вона сама помилилася. Так чи інакше, вона згрішила — таке інколи трапляється з нами. Це, звичайно, вразило її родину, друзів, і, охоплені обуренням, вони зачинили перед нею всі двері.

Залишена наодинці у цій боротьбі зі світом, із соромом, який важким каменем впав їй на плечі, вона опускалась усе нижче і нижче. Певний час вона жила на дванадцять шилінгів на тиждень, які заробляла своєю дванадцятигодинною важкою працею. Шість шилінгів вона витрачала на дитину, а на решту намагалася втримати душу у своєму тілі.

Скріпити воєдино тіло і душу шістьма шилінгами на тиждень не дуже й вдається. При такому ненадійному зв’язку вони щоразу намагаються розпрощатися одне з одним. І, схоже, одного дня вона побачила весь біль і безвихідь свого існування, а гірке передчуття подальших насміхань довело її до відчаю. Вона востаннє спробувала звернутися по допомогу до друзів, але за холодною стіною своєї добропорядності вони не почули голосу заблукалої вигнанниці. Тоді вона пішла до своєї дитинки, взяла її на руки і поцілувала. Відчуття невимовної туги і тупого болю переповнювали її, але вона жодною рисою не виказала того, що коїлось у неї в душі. Вона вклала у руку дитинці пакуночок цукерок за один пенні і пішла. На останні кілька шилінгів, що залишились у неї, купила квиток і вирушила до Горинга.

Напевно, всі її найгіркіші спогади були пов’язані з лісистими околицями та яскравими зеленими лугами, що розлягалися довкола Горинга. Дивно, але жінки чомусь завжди хапаються за ніж, який їх ранить. А може, з-поміж прикрих спогадів у її пам’яті зринали і осяяні сонцем солодкі миті, які вона провела тут у густій тіні велетенських дерев, що до самої землі опустили своє гілля.

Увесь день вона блукала лісом уздовж річки, а потім, коли настав вечір і сірі сутінки розкинули над водою свої темні покривала, вона простягла свої руки до мовчазної річки. Стара річка, якій відомі були всі її печалі й радощі, обійняла її ніжними руками, пригорнула до грудей і втамувала біль.

Ось так згрішила вона у всьому: і в житті, і в смерті. Поможи їй, Боже! І всім решта грішникам, якщо такі ще є.

Горинг на лівому березі, Стритлі на правому — місця, що зачаровують своєю красою, і спокушають залишитись там на кілька днів. Околиці Пенгбурна так і спонукають до катання під вітрилом у сонячний день чи до греблі під місяцем. А які мальовничі навколишні краєвиди! Того дня ми хотіли було гребти до Воллінгфорда, але привітне усміхнене обличчя річки спокусило нас затриматись тут. Ми залишили човен біля мосту, вирушили до Стритлі і, на превелике задоволення Монморансі, пішли снідати до «Буйвола».

Кажуть, колись схили, що височать обабіч річки, були єдиною горою, яка стояла на шляху Темзи. Тут,