Читати книгу - "Місце для дракона"

class="p1">Кость провів рукою йому по обличчю, втираючи сльози, і запитав:

– Тобі боляче?

Мабуть, у цю хвилину він не задумувався над своїм безглуздим запитанням, просто не знав, що сказати синові, який зовсім недавно написав на батька донос і запроторив його до психушки. Не знаю, як би я сам повівся в таку хвилину, але мені підступив клубок до горла.

– Синку, чи пізнаєш мене? Я твій тато!

Хлопець дивився мовби крізь нього, жодним порухом вуст чи повік не реагуючи на батькові слова. Тоді Кость нахилився ближче, пробуючи хоч щось розгледіти у цих скляних очах.

Це сталося в одну мить – хлопець викинув руки вперед і, обхопивши батька за шию, притягнув його до себе. Збоку це виглядало на палкі обійми. Насправді ж коїлося інше. Кость закричав і рвонувся назад. З прокушеної артерії хлюскала кров.

– Щур! – прохрипів він. – Щур! Щур!

Скривавлений хижий рот його сина осяяла усмішка втіхи. Так із вишкіреними зубами він і сконав.

Не встигли ми підступити до Костя, щоб надати йому допомогу, як він, підхопивши із землі чиєсь покинуте кайло, кинувся з диким, звірячим риком до хлопчаків, що вже знову грудилися в купу. Це їх ошелешило настільки, що вони, звикнувши досі нападати самі, тепер непорушно завмерли і лише в останній момент спробували захиститись. Але Костя не цікавили діти. Проскочивши в саму гущу, він розвалив голову одному щуролюдові, ввігнав кайло по саме руків’я іншому. Третій кинувся тікати, але щойно вискочив поза хлопчиків, як його скосила автоматна черга.

Діти розбіглися навсібіч від Костя, і ми побачили, як він хутко слабне, як випало з його рук кайло, як сам він упав долілиць і завмер.

– Мусимо утікати, – сказав полковник і показав рукою на річку.

Там уже сунуло нове ополчення з такою самою зброєю.

Діти, побачивши поповнення, радісно замахали руками. Зі всього було видно, що це додало їм рішучості.

Ми побігли під їхнє гулюлюкання й свист.

– Скоріше! Скоріше! – гукали вони. – Тікають!

А далі й самі подалися за нами, на бігу підбираючи каменюки і шпурляючи їх нам услід.

Несподівано Віоля скрикнула і покотилася по траві. Камінь попав у ногу. Ми підхопили її під руки, але вона не могла вже бігти, лише шкутильгала.

– Тікайте, – сказав полковник. – Я їх затримаю.

– Я тебе не покину! – кинулась йому на шию Віоля.

– Ні-ні, ви мусите бігти. Я вас наздожену, обов’язково наздожену. Болото вже зовсім близько, он за тим гаєм. Ну… бувайте…

– Тату, візьми ще мій пістолет. Правда, без патронів. Марку, маєте ще патрони?

– Зараз, – я поліз у кишеню.

– Не треба, я теж маю, – сказав полковник, ховаючи пістолет. – Вам, можливо, теж знадобляться.

Він став на одне коліно і стрілив дітям під ноги, діти сипонули на землю і поповзли.

Незважаючи на Віолині протести, я висадив її собі на спину й поніс, обхопивши руками ноги. Чим мені подобаються худі дівчата, то це саме тим, що в тяжку хвилину бути лицарем щодо них не завдає великих труднощів.

Час від часу за нашою спиною чулося потріскування автомата. Та коли я дійшов до гайка і опустив дівчину на землю, щоб хвилю перепочити, то побачив, що дітям вдалося оточити полковника і тепер вони звужували коло.

– Чому він не стріляє? – нервувала Віоля.

Мовби зачувши її слова, полковник випустив чергу поверх голів і вирвався з оточення. Але діти знову розбіглися підковою і брали його в коло.

Якийсь хлопчак кинув лопатою, але полковник устиг ухилитися. Він біг, смикаючи автомат, однак, видно, вже скінчилися кулі. Тоді він швиргонув автомат у переслідувачів і попав комусь у голову. Це ще дужче розлютило хлопчаків, які тепер не бачили для себе небезпеки і вже шпурляли в нього чим попало.

– Боже мій! – скрикнула Віоля. – Допоможіть йому!

– Я допоможу, але ви мусите йти геть. Шкандибайте як можете, але постарайтеся зникнути у гайку. Ми вас наздоженемо.

– Чому ви мене проганяєте? Це мій батько!

– То й що? Невже ви не розумієте, що заважаєте? Ідіть у гай, а я біжу йому помагати.

Вона, однак, не рухалася з місця.

– Ну?! – сказав я. – Я теж не піду, доки ви не щезнете. Подумайте про батька!

Вона повернулась і пошкутильгала до гаю, а я побіг назустріч полковникові.

Він уже витяг пістолета й на ходу відстрілювався від хлопчаків. Якраз вчасно, бо ще трохи – і коло знову зімкнулося б.

Діти продовжували жбурляти в нього камінням і дрючками. Деколи поціляли, й полковник кілька разів ледь не дав сторчака.

Ті поодинокі постріли, які він собі дозволяв, здебільшого мали на меті відстрашити переслідувачів. Хлопчаки це хутко збагнули і насідали дедалі завзятіше.

Раптом полковник упав і покотився по землі. Це хтось його перечепив кайлом. Хлопчаки враз налетіли з усіх боків, розмахуючи своєю зброєю. Пролунало ще два постріли, а тоді зблиснули на сонці лопати і кайла.

Я зупинився. Далі бігти не було сенсу. Звідси, де я стояв, кулі однаково не досягли б. Чим я міг йому помогти?

Я кинувся бігти назад. Коли озирнувся, то побачив, що діти, зробивши своє, звернули свою лють на мене.

9

Все це виглядало безмірно диким – оці загибелі кожного з нас по одному і неспроможність інших чим-небудь допомогти. Тепер я мусив рятувати себе й Віолю. Тільки двоє зосталося нас, хто знає про Щуроград і про страшну небезпеку, яку готують світові щури-мутанти. Ми не мали права загинути. Я біг і думав про те, як маю повідомити дівчині про смерть батька. Вирішив не казати нічого, доки не опинимось у безпеці, бо хтозна, чи не впреться вона й не захоче вернутися.

Хлопчаки мене поволі наздоганяли, однак відстань була чималою, і стріляти я не наважувався, приберігаючи кулі. Вже в гаю помітив я неподалік ватагу щурів, вони не нападали, а тільки сновигали в кущах. Видно, пильнували, щоб я не зник.

Віолю я наздогнав швидко. Вона шкутильгала стежкою, спираючись на дрючок.

– Як нога? – спитав я.

– Вже легше, розходила. А де тато?

– Він пішов іншою дорогою. Зустрінемось на болоті.

– Якою дорогою? – спинилась вона і з тривогою подивилась на мене.

– Нема коли теревенити! – відрізав я і потягнув її за руку.

– Я не можу так швидко! – зойкнула вона. – Не тягніть мене!

– Терпіть! Мусимо добратися до болота раніше, ніж нас доженуть.

– А тато? – не вгавала вона.

– Він уже, може, й там, – брехав я.

Позаду гучнішали голоси хлопців. Гай почав рідшати, ще трохи – і ми вибігли на болото. Саме вчасно, бо Віоля вже геть знесиліла. Під