Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

креветки. Таке життя їй подобалося, але вона не хотіла над цим замислюватись. Підсвідомо вона подумала про щось на зразок упокорення, але змиритися не бажала. Принаймні зараз. Її мати померла від раку після дуже важкої операції. Завжди знайдуться люди, яким гірше, ніж тобі. Примружившись, Ліліан подивилася на сонце. Вона відчувала, як світло падає на її обличчя. І цієї хвилини її побачив Клерфе, який, ні на що вже не сподіваючись, вдесяте прогулювався під вікнами готелю «Біссон».

Він різко відчинив двері й вигукнув:

– Ліліан! Де ти була?

Ліліан уже раніше зауважила, як він переходив вулицю.

– У Венеції, Клерфе.

– Але чому?

– Я ж казала тобі на Сицилії, що хотіла б колись вибратися до Венеції. У Римі я згадала цей намір.

– Отже, у Венеції! Чому ти не зателеграфувала мені? Я приїхав би. Як довго ти там була?

– Ти допитуєш мене?

– Ще ні. Я шукав тебе всюди, але про Венецію не подумав. З ким там ти була?

– Це означає, що ти мене все ж таки допитуєш?

– Мені дуже тебе бракувало! Я хвилювався, що з тобою бозна-що сталося! Ти не розумієш цього?

– Розумію, – сказала Ліліан. – Хочеш спробувати цих креветок? Вони мають присмак водоростей і моря.

Клерфе взяв від неї картонну тарілку з креветками й викинув усе у вікно. Ліліан визирнула за ними.

– Ти попав на дах зеленого «cітроена». Якби зачекав секунду, вони впали б на голову товстої блондинки у відкритому «рено». Подай мені, будь ласка, мій кошик з мотузкою. Я далі голодна.

Якусь хвилю здавалося, що Клерфе викине кошик услід за креветками. Врешті подав його Ліліан.

– Передай йому, щоб послав нагору ще одну пляшку рожевого, – сказав Клерфе. – І зійди з цього вікна, щоб я тебе міг обняти.

Ліліан сповзла з підвіконня.

– Ти приїхав на «Джузеппе»?

– Ні. Він стоїть на Вандомській площі в оточенні безлічі «бентлі» і «ролс-ройсів» і поглядає на них з презирством.

– Прижени його й поїдемо в Булонський ліс.

– Можемо поїхати в ліс, – сказав Клерфе й поцілував її. – Але підемо разом і разом приженемо «Джузеппе», інакше, коли я повернуся, ти можеш зникнути. Я не хочу ризикувати.

– Тобі мене дуже бракувало?

– Інколи, коли я ненавидів тебе або коли боявся, що вбив тебе якийсь сексуальний збоченець. З ким ти була у Венеції?

– Сама.

Поглянув на неї.

– Може, так і справді було. З тобою ніколи невідомо. Чому ти нічого мені не сказала?

– Бо це не в наших звичаях. Хіба й ти не виїжджаєш часом до Рима й не з’являєшся знову за кілька тижнів? На додаток зі своєю коханкою?

Клерфе розсміявся.

– Я знав, що колись до цього дійде. Це тому ти не поверталася?

– Звичайно, що не з цього приводу.

– Шкода.

Ліліан вихилилася з вікна, щоб опустити знову кошик. Клерфе терпляче чекав. Пролунав стукіт. Він відчинив двері, взяв у офіціанта вино й випив келих, слухаючи, як Ліліан гукає з вікна, що хотіла б ще кілька жмень креветок. Потім роззирнувся по покою. Побачив її туфлі, розставлені в різних місцях, трохи білизни на стільці, а за відчиненими дверима шафи її сукні. «Вона знову тут», – подумав Клерфе, і його охопило глибоке, невідоме йому досі почуття спокою.

Ліліан обернулася з кошиком у руці.

– Але ж пахнуть! Ми поїдемо теж колись на море?

– Так. До Монте-Карло, якщо хочеш. За якийсь час я там стартуватиму на перегонах.

– А можемо поїхати туди вже тепер?

– Коли тільки захочеш. Сьогодні? Завтра?

– Ти знаєш мене, – усміхнулася Ліліан. – Ні, не сьогодні й не завтра. – Вона взяла в нього келих. – Знаєш, Клерфе, я не хотіла залишатися у Венеції так довго. Лише кілька днів.

– Чому ж ти лишилася довше?

– Я не почувалася добре.

– Що з тобою було?

Завагалася.

– Застуда.

Вона бачила, що Клерфе не повірив їй. Це викликало в неї справжнє захоплення. Через його недовіру навіть кровотеча здавалася їй менш правдоподібною, а вже точно не такою серйозною, як думала.

Раптом відчула себе товстулею, яка схудла на двадцять фунтів, не помітивши цього. Ліліан сперлася на Клерфе, він пригорнув її.

– А коли ти відійдеш знову? – поцікавився він.

– Я не відходжу, Клерфе. Інколи мене просто нема.

Від ріки пролунав сигнальний ріжок якогось буксира. На борту молода жінка розвішувала на шнурках кольорове прання. У дверях кухні дівчинка бавилася з песиком. За кермом стояв шкіпер у самій сорочці й насвистував.

– Бачиш це? – запитала Ліліан. – Мене завжди охоплює заздрість, коли я на це дивлюся. Сімейне умиротворення! Те, чого хотів Бог.

– Якби ти мала таке ж умиротворення, я потай висадився би на найближчій пристані.

– Це не перешкоджає мені заздрити. Ми підемо по «Джузеппе»?

Клерфе обережно підняв її на руках.

– Я тепер не маю бажання ані приганяти «Джузеппе», ані їхати до лісу. На це в нас ще доволі часу ввечері.

16

– Словом, ти вирішив тримати мене під замком, – сміючись, сказала Ліліан.

Клерфе не сміявся.

– Ні, я не збирався тебе замикати. Я хочу одружитися з тобою.

– Навіщо?

Ліліан, лежачи в ліжку, поглянула під світло на пляшку вина. Шиби на вікнах здавалися ніби залитими кров’ю. Клерфе відібрав у неї пляшку.

– Щоб ти знову якогось дня не зникла без сліду.

– Я залишила свої валізи в «Ріці». Гадаєш, що одруження прив’язує жінку більше, ніж вбрання, і що вона швидше повернеться?

– Я хочу одружитися не для того, щоб ти поверталася, а щоб ти зосталася. Втім, гляньмо на це з іншого боку. У тебе залишилося мало грошей. Від мене ти нічого не хочеш брати.

– Але ж ти сам нічого не маєш.

– Я зберіг свою частку від двох перегонів. Крім того, дещо в мене було й дещо я ще зароблю. На цей рік нам вистачить.

– Добре, тоді почекаємо до наступного року.

– Навіщо чекати?

– Ти переконаєшся, що це нісенітниця. На які гроші ти купуватимеш мені наступного року сукні й туфлі? Ти ж сам казав, що твій контракт витікає у кінці року.

– Наша фірма запропонувала мені представництво.

Піднявши ногу, Ліліан критично роздивлялася її. «Скоро вона вже стане занадто худа», – подумала вона.

– Ти хочеш продавати авта? Не уявляю тебе в цій ролі.

– Я теж, але я не міг собі уявити багатьох речей, які пізніше робив. Або хотів робити. Наприклад, одружитися з тобою.

– Чому раптом ти хочеш усе нараз? Стати шанованим продавцем авт і одруженим.

– Ти говориш так, мовби одне і друге – це справжня катастрофа.

Ліліан вислизнула з ліжка й узяла халат.

– Де ти хочеш продавати ті авта?

Клерфе