Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

вона поїхала на Мазури працювати гостесою.

— Візьми теплі речі, — нагадала мама. — А взагалі, де ви там мешкатимете?

— Ми винайняли цілий поверх пансіону, — не змигнувши оком збрехала Лінка.

— А хто конкретно їде?

— Ну, ми, Зуза зі своїм хлопцем і ще двоє дівчат із класу, ти їх не знаєш.

— Ага. То візьми теплі речі, на узбережжі в січні, мабуть, страшенна холоднеча. Кому взагалі таке на думку спало!

— Такі вже ми екстравагантні, мамо!

— Так отож, як на мене, то аж занадто. Провести тебе до поїзда?

— Ні, ти що, не лажай мене!

— То це лажання, коли мама дитину на потяг проводжає?

— Ну, на жаль... Просто я вже не дитина, мамо.

— Іноді я за цим шкодую. Часом хочеться, щоб ти знову була маленькою...

— У тебе ж є Кай!

— Кай теж уже не маленький.

Мабуть, брат відчув, що мова про нього, бо тієї ж миті гаркнув до комп'ютера: «Я його вбив!»

— От бачиш, хіба дитина, яка кричить «Я його вбив!» — це й досі дитина?

— Так, це сучасна дитина, мамцю. Гомо комп'ютерус.

Адріан чекав на пероні.

— Ходімо, наш вагон буде в третьому секторі, я перевірив, — сказав він. — Узяти твій рюкзак?

— Ні, ти що. Він легенький. Я не певна, чи все взяла.

— Найважливіше, що взяла себе. Повірити не можу, що ми матимемо стільки часу для себе! Глянь, якраз їде твій чудовий «Пендоліно»!

— Він ще зветься «Експрес Інтер-Сіті Преміум», який гарантує максимальний комфорт поїздки...

— Що ж, зараз побачимо, що воно таке! Може, туалет буде кращим, ніж у звичайному потязі?

— Ну, звісно! Хоч це й не бозна-що.

Сіли у вагон.

— Ага, то це такий дивний вагон без купе? — здивувався Адріан.

— Як у літаку!

Потяг рушив. Адріан витягнув мобілку й увімкнув диктофон.

— Ну ж бо, скажи щось на камеру!

— З вами репортер Халіна Бе, — пожартувала Лінка. — Наш потяг «Пендоліно» зараз мчить до зимової столиці Польщі — Ґдині!

Адріан спрямував камеру на себе.

— Поділіться першими враженнями? — він кумедно вишкірився.

— Потяг дуже тихий. Такий тихий, що я чую биття власного серця.

Адріан продовжував:

— Сидіння м'якенькі, мов лебединий пух.

— Ох, мої сіднички, ви того варті! — пожартувала Лінка.

На жаль, наблизився кондуктор, тож довелося припинити. Адріанові вдалося ще зняти на відео його торс.

Коли кондуктор собі пішов, Лінка з Адріаном побачили візок з напоями.

— Я не впевнена, — сказала Лінка, — але мені здається, що в таких поїздах дають якийсь безкоштовний частунок.

— Що бажаєте? Кава? Чай? Сік? — почулося за мить.

— Мені, будь ласка, апельсиновий сік, — попрохав Адріан.

— А мені каву.

Лінка отримала картонний стаканчик з окропом і набір у поліетиленовій торбинці: розчинну каву в пакетику, ложечку, серветку, цукор і розчинні вершки. Спершу подумала, що це неекологічно, а тоді, що не любить таких вершків. І відразу помітила, що у візочку лежать звичайні рідкі вершки в маленьких упаковках. Звісно, вона б воліла молоко, та краще хоч такі вершки, ніж нічого. Жінка, яка роздавала напої, вже від'їжджала, але Лінка гукнула навздогін.

— Перепрошую, а можна мені такі вершки?

Жінка якусь мить повагалася, а тоді відповіла:

— Вони лише для пасажирів першого класу.

Лінка не втрималася й розреготалася.

— Чого ти смієшся?

— Ой, Адріане, я тебе прошу. Такі вершки в будь-якій продуктовій крамничці по двадцять грошів. Ми їдемо поїздом преміум, і я отримую якесь розчинне казна-що, у якому повно консервантів! Я б такого й собаці не дала, а ця пані мені заявляє, що вершки за двадцять грошів — це делікатес для першого класу!

— Зате матимеш про що написати в блозі.

— Ти правий! — зраділа Лінка. — Коли пишеш блог, то будь-який досвід важливий. І це класно.

Вийшли в Ґдині. Може, Лінці й пошкодували вершків у тому «Пендоліно», але подорож справді минула швидко. Тут треба було пересісти до іншого потяга, який протягом наступної години й сорока хвилин мав подолати шлях щонайменше в кілька разів коротший.

— Та ну, не нарікай, це ж поїзд місцевого сполучення. От і зупиняється на всіх цих крихітних станційках...

— А хіба я нарікаю? — здивувалася Лінка. — Я радо позупиняюся на всіх цих крихітних станційках...

* * *

Наталія на канікули ніде не поїхала. Причин було кілька. Перша: не мала з ким, куди й навіщо. Друга, пов'язана з першою: якби довелося їхати кудись із матір'ю, вона б, певне, здуріла, бо з нею останнім часом неможливо було витримати. Вона щодня плакала, почала курити, і якщо не плакала, то сиділа на балконі, загорнувшись у пуховик і коц, і смалила сигарету за сигаретою. Спала не в спальні, а у вітальні й часом приходила до Наталії й лягала в ногах її ліжка, наче побитий пес. Наталія не могла цього стерпіти, не могла на неї дивитися. Вона б радо поїхала сама, бодай на кілька днів, щоб відпочити від матері, але — дивись причину першу — не мала з ким.

Існувала ще й третя причина. Після канікул мусила виправити аж чотири предмети, щоб зарахувати семестр. Мати про це нічого не знала, Наталія вирішила її цим не хвилювати. Батько... Про нього дівчина взагалі не хотіла думати. Востаннє вони бачилися два місяці тому. Він наче геть забув, що має доньку, а може, ніколи насправді й не пам'ятав? Наталія замислилася, чи сумує він за нею, може, йому її бракує? Тепер у нього була нова родина, але ж із нею, єдиною донькою, він не розлучався! Чому ж він навіть не дзвонив до неї? Наталія думала, що в цьому, мабуть, винна ота Аліція, ця Who the fuck is Alice, як вона її завжди подумки називала.

Вона й досі за ним сумувала, проте дедалі менше. Їй здавалося, наче в ній щось зашкарубло, немов та частина її самої, яка любила батька, перетворилася на камінь. Вона точно не збиралася страждати через усю цю ситуацію, так, як робила це її мати. Адже вона інша, витривала, і впорається з такими проблемами. Тому тепер вона зціпить зуби й використає канікули якнайкраще. У неї буде палкий роман з польською мовою та літературою, біологією, хімією й латиною. А ще роман зі спортом. Наталія запланувала