Читати книгу - "Бігуни"

Солоний і рибний запах моря тут приправлений корицею. Шарлотта йде набережною, аж поки звіддалік добачає трищогловий царський корабель. Минає його швидко, навіть не глянувши на нього, не намагаючись уявити, як колекція стоїть у якомусь темному і брудному, просмерділому рибою трюмі, як її торкаються якісь чужі руки, як вона змушена буде провести там багато днів, без світла, захована від людських очей.

Вона пришвидшує крок і дістається доків, де видно, як готуються до плавання кораблі, які небавом вирушать до данських і норвезьких морів. Ці судна дуже різняться від тих, що належать Компанії, — струнких, яскраво пофарбованих, із галіонами у вигляді сирен і міфічних героїв. А ці — прості, примітивні...

Вона стає свідком сцени вербування. Двоє службовців у чорних костюмах і русявих перуках сидять за столом на набережній, а перед ними — чималий гурт охочих. Це все рибалки з довколишніх сіл, обдерті, зарослі, немиті від Великодня, з довгастими головами.

Їй спадає на думку божевільна ідея: вона могла б переодягтись у перші-ліпші чоловічі лахмани, намастити плечі смердючою олією, трохи замурзати нею обличчя, обстригти волосся і стати у цій черзі. Час милосердно затирає різниці між чоловіком і жінкою, а Шарлотта знає, що вона некрасива, що зі своїми вже трохи обвислими щоками, з вустами в дужках двох зморщок цілком могла б удати з себе чоловіка. Немовлята й старі люди однакові з вигляду. Що ж її стримує? Важка сукня, безліч спідниць, незручний білий чепець, який міцно стискає її ріденьке волосся, старий пришелепкуватий батько з його нападами хтивості, коли він кістлявим пальцем пересуває в її бік по стільниці монету на утримання дому? Який у своєму старанно маскованому божевіллі вже вирішив, що вони починають усе наново — їй слід приготуватися. Що протягом кількох років вони відтворять колекцію, заплатять акушеркам, щоби ті пильнували й не проґавили жодних пологів чи викидня.

Вона могла би піти до вербунку завтра — Компанія, кажуть, потребує моряків. Сіла б до одного з тих човнів і попливла до Тесела, де стоїть увесь флот. Кораблі Компанії череваті, з роздутими боками, присадкуваті, щоби до трюмів помістилося якнайбільше шовку, порцеляни, килимів і приправ. Їм пасували б ще великі роти — зажерливі, наче качині дзьоби. Була б звичайним матросом, ніхто б і не здогадався; вона досить висока і гарної будови тіла, перса стискала б полотняною перев’яззю. А коли б і з’ясували — то що ж? Десь там, у відкритому морі, по дорозі до Індії, що б вони їй зробили? Щонайбільше висадили б її у якомусь цивілізованому місці, приміром, у Батавії, де — як вона бачила на гравюрах — мавпи бігають зграями і висиджуються на дахах будинків, а фрукти можна їсти всенький рік, як у раю, і так тепло, що ніхто й не знає ні про які панчохи.

Отак вона собі роздумує, таке вимріює, аж поки її погляд не впирається у кремезного чоловіка — його голе плече і торс укриті кольоровими татуюваннями, що зображають переважно кораблі, вітрила, напівоголених смаглявих жінок, так наче той чоловік носить на собі історію свого життя; бо ж то, либонь, усе його подорожі, його коханки. Шарлотта не може відірвати від нього очей. Чоловік закидає собі на спину паки, обшиті сірим полотном, і виносить їх трапом на невеликий човен. Мабуть, відчуває на собі її погляд, бо глипає на неї мимохідь, чи то всміхнувшись, чи то скривившись, адже чим вона може його привабити? Панюся в чорному. А от вона не може відвести очей від татуювання. Бачить на його плечі кольорову рибу, великого кита, а що матросові м’язи працюють, видається, ніби риба жива і перебуває з людиною в якомусь нечуваному симбіозі, на її шкірі, назавжди до неї приклеєна, приречена мандрувати від лопатки у бік грудей. Це велике міцне тіло її приголомшує. Вона відчуває, як її ноги стають повільними й важкими, а тіло відкривається знизу — саме таке відчуття, — відкривається на те плече, на того кита.

Вона стискає щелепи так, що їй аж гуде в голові. Рушає вздовж каналу у бік дому, але небавом сповільнює крок і стає.

Її охоплює дивне відчуття, ніби вода виходить із берегів. М’яко й обережно, спершу вивчає першими хвилями місце своєї експансії, далі напирає вже сміливіше, виливається на брук, поміж каміння, і за мить сягає перших сходинок будинків. Шарлотта виразно відчуває тягар стихії — її спідниці просякають водою, стають олив’яні, годі зрушити з місця. Вчуває ту повінь кожною клітиною свого тіла і бачить, як здивовані човни б’ються об дерева — завжди пливли носом супроти течії, зараз же цілком заплутались.

Царська колекція

Наступного дня на світанку російський вітрильник зі старанно запакованою до трюму колекцією підняв якорі й вийшов у море. Щасливо проплив голландські тіснини і через кільканадцять діб досяг Балтики. Капітан у гарному настрої спостерігав за купівлею майстерно зробленого нідерландськими ремісниками телурію — такі речі завше цікавили його більше, ніж саме плавання, у глибині душі він волів би бути астрономом, картографом, кимось, хто переступає межі людського зору і проторованих морських шляхів.

Раз по раз сходив до трюму, аби перевірити, чи цінний вантаж на місці, але десь поблизу Ґотланду змінилася погода: після не надто бурхливого шторму вітер ущух, повітря завмерло над водами, і останнє тепло серпня перетворило його на велетенський атмосферний бурштин. Вітрила обвисли, і так тривало вже кілька днів. Капітан, аби чимось зайняти людей, наказував їм скручувати й розкручувати снасті, пуцувати палубу, а вечорами влаштовував їм муштру. Проте з настанням ночі його влада якось розмивалася, сам же він замикався в затишному коконі каюти, почасти через неприязнь до похмурих і примітивних матросів, почасти для того, щоби погорбитися над щоденником мандрівки, що його він присвятив своїм двом синам.

На восьмий день штилю матроси почали бунтувати, бо куплені в Амстердамі овочі, зокрема цибуля, виявилися неякісними і запліснявіли. Запаси горілки також майже вичерпалися — капітан боявся й зазирати під палубу, де стояли бочки, але рапорти першого офіцера були доволі зловісні. Він тривожно дослухався до нічного тупотіння на палубі. Спочатку то були поодинокі кроки. Далі гупотіло вже кілька пар ніг, аж врешті почулися рівномірні притупування й ритмічні погуки (невже танцювали?), які насамкінець перейшли в хрипкий пияцький крик і незлагоджені співи, такі жалібні й сповнені болю, що нагадували завивання якихось морських тварин. Це тривало кілька довгих ночей, майже до самого світанку. Вдень він бачив їхні підпухлі очі, брезклі обличчя й