Читати книгу - "Небудь-де"

однією долонею по жирному волоссю. А тоді:

— Назви свою ціну, — сказав містер Круп.

Маркіз дозволив собі глибоко й майже нечутно зітхнути від полегшення. Можливо, він таки спроможеться прокрутити цю грандіозну оборудку.

— По-перше, три відповіді на три питання, — сказав він.

Круп кивнув.

— З обох боків. Ми теж отримаємо три відповіді.

— Справедливо, — сказав маркіз. — По-друге, безпечний вихід звідси. Ви погодитеся дати мені принаймні годину фори.

Круп живо закивав.

— Згода. Давай своє перше питання, — він не відривав погляду від статуетки.

— Перше питання. На кого ви працюєте?

— О, це легке питання, — сказав містер Круп. — І відповісти на нього легко. Ми працюємо на свого наймача, що бажає залишатися неназваним.

— Гм. Навіщо ви вбили родину Дуері?

— За наказом нашого наймача, — сказав містер Круп, і його усмішка ставала дедалі лисячішою.

— Чому ви не вбили Дуері, коли мали нагоду?

Перш ніж містер Круп устиг відповісти, містер Вандемар сказав:

— Бо вона потрібна жива. Вона єдина, хто може відчинити двері.

Містер Круп зиркнув на свого напарника.

— Отак, — сказав він. — Розкажіть йому геть усе, не стримуйтеся.

— Я теж хотів пограти, — пробурмотів містер Вандемар.

— Гаразд, — сказав містер Круп. — Ти свої три відповіді маєш, роби з ними що хочеш. Моє перше питання: чому ти її захищаєш?

— Її батько врятував мені життя, — чесно відповів маркіз. — Я так і не повернув йому цей борг. А мені більше подобається, коли послугу винні мені.

— У мене є питання, — сказав містер Вандемар.

— Як і в мене, містере Вандемар. Горішняк, Ричард Мейг’ю. Чому він подорожує з нею? Чому вона це дозволяє?

— Сентиментальність з її боку, — сказав маркіз де Карабас. Сказавши це, він задумався, чи це вся правда. Він почав гадати, чи було в тому горішнякові щось більше, ніж бачили очі.

— Тепер я, — сказав містер Вандемар. — Яке число я загадав?

— Перепрошую?

— Яке я загадав число? — повторив містер Вандемар. — Від одного до хтозна-скільки, — підказав він.

— Сім, — сказав маркіз.

Це справило враження на містера Вандемара, і він кивнув. Містер Круп почав:

— Де… — але маркіз похитав головою.

— Все-все, — сказав він. — Не будьмо такими жадібними.

У вологому підвалі запала хвилина цілковитої тиші. Тоді знову десь ляпнула вода й зашаруділа черва; маркіз же сказав:

— Година фори, не забувайте.

— Аякже, — сказав містер Круп.

Маркіз де Карабас жбурнув фігурку містерові Крупу, і той радо впіймав її, як залежна людина, що ловить пакетик з білим порошком сумнівної легальності. А тоді маркіз вийшов з підвалу, не озираючись.

Містер Круп доскіпливо оглянув фігурку, багато разів перекрутивши її в руках, як діккенсівський куратор Музею проклятих, що роздивляється центральний експонат. Він кілька разів на секунду висовував язика, мов змій. На його мертво-блідих щоках з’явився помітний рум’янець.

— О, чудово, чудово, — шепотів він. — Справді династія Тан. Їм по дванадцять сотень років, це найкращі керамічні фігурки, що коли-небудь бачив світ. Ця була створена руками Кай Луня, найпершого серед гончарів: рівноцінної їй не існує. Зверніть увагу на колір поливи, на відчуття пропорції, на життя… — Тепер він усміхався, мов немовля; невинна усмішка виглядала загубленою і спантеличеною на непривітному ландшафті обличчя містера Крупа. — Вона додає трохи чуда і краси цьому світові.

А тоді він надто широко вискалився, нахилив обличчя до фігурки й роздробив її голову зубами, дико трощачи й подрібнюючи, ковтаючи непрожовані уламки. Його зуби перетирали порцеляну на дрібний порошок, що притрусив нижню частину його обличчя.

Він упивався її знищенням, поринувши у стан божевілля й неконтрольованої жаги крові, як лисиця в курнику. А коли від статуетки лишився сам пил, він повернувся до містера Вандемара. Той здавався дивно розслабленим, майже млявим.

— Скільки ми пообіцяли йому дати?

— Годину.

— М-м-м. А скільки минуло?

— Шість хвилин.

Містер Круп опустив голову. Він провів пальцем по підборіддю й злизав з нього подрібнену глину.

— Рушайте за ним, містере Вандемар, — сказав містер Круп. — Дайте мені трохи більше часу, щоб посмакувати подію.

Мисливиця чула, як вони спускалися сходами. Вона стояла в тіні, склавши руки — в тій самій позі, в якій вони її залишили. Ричард голосно мугикав. Дуері безпомічно хихотіла, а час від часу зупинялася і казала Ричарду не галасувати, а тоді знову починала хихотіти. Вони проминули Мисливицю, не помітивши її.

Вона виступила з тіні й сказала:

— Вас не було вісім годин, — це було просте ствердження факту позбавлене докору чи цікавості.

Дуері блимнула на неї.

— А здалося, що не так довго.

Мисливиця нічого не сказала.

Ричард примружено вискалився.

— Не хочеш дізнатися, що з нами сталося? Містер Круп і містер Вандемар влаштували на нас засідку. Шкода, що з нами не було нашої охоронниці. Та я однак показав їм, де раки зимують.

Мисливиця звела бездоганну брову.

— Я в захваті від твоїх рукопашних талантів, — прохолодно сказала вона.

Дуері захихотіла.

— Він жартує. Насправді вони нас убили.

— Як фахівець із припинення тілесної життєдіяльності, — сказала Мисливиця, — я змушена не погодитися. Жоден з вас не мертвий. Моя версія така: ви обоє дуже п’яні.

Дуері показала своїй охоронниці язика.

— Нісенітниці. Випили по три краплі. От по стілечки, — вона показала двома пальцями, щоб краще пояснити, наскільки це «от стілечки» мале.

— Просто сходили на вечірку, — сказав Ричард, — і зустріли там Джесику й справжнього ангела, і отримали від нього маленьке чорне порося, і повернулися сюди.

— Випили геть трошечки, — продовжувала Дуері. — Дуже, дуже старого напою. Ге-е-е-еть трошечки. Маленький келишок. Його що було, що не було.

Вона почала гикати. Тоді знову захихотіла. Гикавка урвала хихотіння, і вона раптом сіла на платформу.

— Здається, ми таки налигалися, — тверезо розсудила вона, а тоді заплющила очі й почала сумлінно хропіти.

Маркіз де Карабас біг тунелями, наче всі гончаки пекла знали його запах і взяли слід. Він ляпав шістьма дюймами сірої води Тайберна, катової річки, тримаючись безпечної темряви цегляного колектора під Парк-лейн, що вів на південь, до Букінгемського палацу. Він біг уже сімнадцять хвилин.

Він зупинився в тридцяти футах під «Мармуровою аркою». Тут колектор розходився на дві гілки. Маркіз де Карабас обрав ту, що ліворуч.

За кілька хвилин колектором пройшов містер Вандемар. Діставшись роздоріжжя, він також спинився на мить, понюхав повітря, а тоді теж пішов лівою гілкою.

Мисливиця крекнула й скинула непритомне тіло Ричарда Мейг’ю на купу соломи. Він перекотився, сказав щось дуже схоже на: «Фортрил б’юглі мобиль ваг» — і знову заснув. Мисливиця поклала Дуері в солому поруч із Ричардом, але трохи турботливіше. Тоді вона стала в темній стайні під землею над Дуері, непорушна, як вартовий.

Маркіз