Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

не пускала мене до парламенту через те, що мені вчора подряпали ніс і набили ґудзя на лобі.

— Це насильство. Особа депутата недоторканна, і батьки не мають права заборонити йому йти на засідання. Якщо тебе обрали до парламенту, отже, управляй! А в школі хіба не розбивають носи? Проте в школу вони чомусь не забороняють нам ходити.

Так почалися непорозуміння між дорослими й дітьми.

У закордонних газетах з’явилися повідомлення про дитячий парламент. І діти у всьому світі — вдома і в школі — заговорили про свої права. Поставлять несправедливо погану оцінку чи від батьків нізащо перепаде, вони кажуть:

— Був би в нас свій парламент, ми б цього не потерпіли!

На півдні Європи в маленькій державі королеви Кампанелли діти розсердилися на дорослих і влаштували страйк. Колони дітей крокували вулицями із зеленими прапорами.

— Тільки цього нам не вистачало, — бурчали дорослі. — Мало в нас своїх проблем.

Матіуша ця звістка дуже втішила. У Прогазі з’явилася стаття під назвою: «Крига скресла».

«Незабаром зелений прапор завоює всі континенти. І тоді на землі припиняться бійки, сварки і війни. Діти з малих років звикнуть жити в мирі і, коли виростуть, не захочуть воювати.

Ідея єдиного — зеленого — прапора належить Матіушу. За це він гідний бути королем дітей усього світу.

Клу-Клу повернеться на батьківщину і запровадить там нові порядки. Це дуже добре.

Ось вимоги, які мають бути накреслені на бойових прапорах дітей:

Дітям — однакові права з дорослими!

Діти — повноправні громадяни своїх країн!

Тоді діти слухатимуться старших не з боязні покарання, а тому-що вони самі дорожитимуть порядком».

У газеті писали ще багато цікавого.

«Чому ж Сумний король лякав мене, ніби реформатором бути дуже важко, ніби вони завжди погано закінчують? — дивувався Матіуш. — Ніби визнання приходить до них лише після смерті, і тоді їм ставлять пам’ятник.

А в мене поки що все йде добре, і жодна небезпека мені не загрожує. Звичайно, не обійшлося без неприємностей і засмучення, але це неминуче, коли управляєш державою».

ХLI

дного дня перед будівлею парламенту зібрався натовп дітей, яким виповнилося п’ятнадцять років. Один хлопчик заліз на ліхтар і звідти проголошував.

— Неподобство! Про нас забули! Ми теж хочемо мати своїх представників у парламенті! У дорослих є парламент, у малят є, а ми чим гірші за інших? Не дозволимо шмаркачам командувати! Чому їм — шоколад, а нам цигарок не видають? Це несправедливо!

Депутати прямували в цей час до парламенту на засідання, а великі хлопці їх не пускали.

— Хороші депутати, таблицю множення не знають! «Корову» пишуть через «а»!

— Писати не вміють!

— Не потерпимо, щоб вони нами командували!

— Геть уряд шмаркачів!

Обер-поліцмейстер зателефонував у палац і повідомив: на вулиці безпорядки, хай Матіуш не виходить із палацу. А сам викликав кінну поліцію, і вона стала тіснити натовп. Але хлопці не думали розходитися, вони кидали в поліцейських підручниками, булками, які їм дали на сніданок, дехто вивертав бруківку. Ця остання обставина остаточно вивела із себе обер-поліцмейстера.

— Розійтись! — закричав він гучним голосом. — Негайно розійтись, а то викличу солдатів! Кинете камінь у солдатів — я стрілятиму без попередження в повітря, і, якщо не припините, віддам команду відкрити вогонь!

Але пристрасті від цього розгорілися ще сильніше. Хлопці виламали двері й увірвалися в зал засідань.

— Не підемо, доки не отримаємо однакові права з молокососами!

Усі розгубилися: що робити? Тут у королівській ложі з’являється Матіуш. Він не послухав обер-поліцмейстера і приїхав до парламенту: хотів власними очима побачити, що відбувається.

— Даєш парламент! Ми теж хочемо вибирати депутатів! Ми вимагаємо для себе прав! — кричали із зали. Окремі вигуки тонули в гаморі, крикові й ревищі, так що нічого не розбереш.

А Матіуш стоїть і мовчки дивиться. Вичікує. Хлопці бачать: криком не візьмеш, і зашикали один на одного:

— Тихіше, припиніть галасувати!

— Король хоче говорити! — викрикнув хтось.

І стало тихо.

Матіуш виголосив довгу й дуже розумну промову.

— Громадяни! — сказав він. — Ваші вимоги справедливі. Вам нарівні з усіма мають бути надані права! Але ви скоро станете дорослими, і вас зможуть вибрати до дорослого парламенту. Я почав із дітей, тому що сам ще малий і мені ближчі і зрозуміліші їхні потреби. Не можна зробити все одразу. У мене й так справ по горло. Коли мені виповниться п’ятнадцять років і ми наведемо лад у дітей, я займуся вами.

— Покірно дякуємо! На той час ми виростемо й без ваших милостей обійдемося!

Матіуш зрозумів, що дав маху, і спробував підійти з іншого боку:

— Що ви від нас хочете? У вас уже вуса пробиваються, ви курите цигарки, ну і йдіть до дорослих, нехай вони приймають вас до свого парламенту.

Старші хлопці, у яких насправді вже пробивалися вуса, подумали: «На біса нам цей сопливий парламент! Підемо краще до справжнього».

А ті, хто молодші, не захотіли зізнаватися, що не курять, і теж сказали: «Добре».

І пішли. Але до дорослого парламенту їх не підпустили солдати. Перегородили дорогу багнетами. Хлопці повернули назад, а там теж солдати. Тоді натовп розділився: одні звернули направо, інші — наліво. Потім розділилися знову, а солдати все тіснять їх, не дають зупинитися. Коли натовп розбився на маленькі групки, поліція оточила їх і заарештувала.

Дізнавшись про це, Матіуш дуже розсердився на обер-поліцмейстера. Виходить, ніби Матіуш розставив їм пастку. Товстун виправдовувався: інакше, мовляв, з цими хуліганами не домовишся. Тоді Матіуш велів розклеїти по місту оголошення, що він запрошує в палац для переговорів трьох найрозсуддивіших хлопців.

Але увечері його самого запросили на екстрене засідання державної ради.

— Погані справи, — сказав міністр освіти. — Діти відмовляються вчитися. Не слухають учителів, сміються їм в обличчя й кажуть: «А що ви нам зробите? Не хочемо — і все. Підемо зі скаргою до короля. Скажемо нашим депутатам». Учителі не знають, як бути. А старші й зовсім від рук відбилися: «Шмаркачі командуватимуть, а ми зубритимемо? Ні, дзуськи! До парламенту нас не запрошують, значить, і в школу нічого ходити». Раніше молодші діти між собою билися, а тепер старші їм проходу не дають. Смикнуть за вухо, дадуть запотиличник і говорять: «Іди скаржся своєму депутатові». «Якщо цей гармидер тижнів за два не припиниться, ми подаємо у відставку», — заявили вчителі. Двоє вже звільнилися. Один продає содову воду, інший відкрив фабрику ґудзиків.

— І взагалі дорослі невдоволені, — сказав міністр юстиції. — Учора в кондитерській один пан обурювався: «Діти як з ланцюга зірвалися, роблять,