Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

був гадав, що людину вбирають в арештантське смуговиння тільки після того, як засудять за злочин. Тепер я тої гадки позбувся, бо сам нап’яв на себе ці ганебні шати і вперше дізнався, як то воно маршується черідкою.

Низкою, щільно один попри одного, поклавши кожен руки на плечі передньому, подались ми до іншого великого корпусу. Тут нас вишерегували в довгий ряд попід стіною і наказали заголити ліву руку. Молодий хлопець, студент-медик, що практикувався на такій худобі, як ми, пройшов уздовж ряду. Він давав нам застрики разів у чотири проворніше, ніж перукарі голили. На прощання він застеріг ні об віщо не тертись рукою, щоб кров присхнула на струп, і нас розвели по камерах. Тут ми з моїм товаришем розлучились, але він ще встиг шепнути мені: «Висмокчи».

Щойно мене замкнули, я начисто висмоктав собі з руки. А згодом у тих, хто цього не зробив, я бачив страхітні вирви на руках, куди можна було засадити ціле кулачище. Самі собі винні. Хто їм не давав висмоктати?

Разом зі мною був ще один в’язень, з яким ми мали мешкати в одній камері. Це був бравий парубійко, небалакучий, та дуже тямущий, просто-таки навдивовижу, і то незважаючи на те, що він оце недавно відбув два роки ув’язнення в якійсь виправній тюрмі в Огайо.

Не минуло й півгодини, як, походжаючи по галереї, до нас зазирнув якийсь в’язень. Це був мій товариш. Йому вільно ходити по всьому корпусу, пояснив вій. Його відмикатимуть о шостій рано і не замикатимуть аж до дев’ятої вечора. Він полигався з «кодлом» у цьому корпусі, і його одразу ж призначено на привілейоване становище — так званим «корпусним». Призначив його також привілейований в’язень, що звався «перший корпусний». Всього корпусних у цьому корпусі було тринадцять. Десятеро з них опікувались кожен одною галереєю камер, а над ними стояли зверхниками — «перший корпусний», «другий» і «третій».

Ми, новаки, мали зоставатися по своїх камерах до кінця того дня, звістив мене товариш, аби застрик прищепився. Наступного ранку нас постановлять до тяжкої праці в тюремному дворі.

— Та я відбаглую тебе від роботи, тільки-но нагода, — пообіцяв він. — Я підстрочу, щоб шугонули котрогось із корпусних, і витягну тебе на його місце.

Він застромив руку за пазуху, видобув хустинку з моїм прекоштовним добром, простяг її мені крізь пруття і пішов далі по галереї.

Я розгорнув клуночок. Усе було на місці. Не пропало й сірничини. Я поділився з однокамерником закруткою. Коли я намірився запалити сірника, він спинив мене. У кожного з нас на нарах лежало по благенькому брудному коцу. Він віддер вузеньку смужку тонкої тканини і туго скрутив цівочку, яку й припалив від дорогоцінного сірника. Туга бавовняна цівочка не спалахнула полум’ям, а лише мляво затліла з кінця вогнистою вуглинкою. її мало стати на кілька годин. Мій товариш називав її «губкою». А як уже догорала до кінця, треба було закачати нову, прикласти кінцем до старої, подмухати і так перенести жаринку. Го-го, то ми б ще й самого Прометея повчили, як вогонь зберігати!

О дванадцятій подали обід. При самому споді дверей нашої клітки був малий отвір, щось наче дверцята на курнику. В те війстя нам просунули два шматки сухого хліба і дві миски «супу». Порція суну складалася десь так із кварти окропу та масної плями-сирітки поверху. І ще в тій воді було трохи солі.

Суп ми випили, але хліба їсти не стали. Не те, щоб ми були ситі чи хліб неїстівний. Той хліб був досить добрий. Але в нас були поважні причини. Товариш мій виявив, що в нашій камері блощиць аж кишіло. По всіх шкалубинах та шпарах між цеглинами, де пообсипався тиньк, проквітали їх великі колонії. Тамтешні тубільці важились навіть серед дня виповзати і цілими сотнями таборилися по стінах та стелі. Мій товариш пречудово знався, як випрудити цю звіроту. Мов Чайлд Роланд[13], безстрашно в гнутий ріг він засурмив. Битва затялась нечувана і не вщухала годинами. Це був справжній погром. Та коли ворожі недобитки порозбігалися по своїх цегляно-тинькових фортецях, то було ще хіба півділа. Ми набирали повен рот хліба і жували його, доки зробиться як замазка. Тільки-но котрийсь Із розпорошеного супротивного вояцтва рятувався втечею до шпарки між цеглинами, як ми одразу ж замуровували його там розжованим хлібом. Трудились ми так до самих сутінків, поки всі дірки, шпари та закамарки позашпакльовували. Я аж здригаюся, подумавши, які трагедії голодування та канібальства мусили розігруватись поза тими хлібними брустверами!

Змучені й ненаїджені, попадали ми на свої койки, чекаючи вечері. Добре ми попрацювали того дня. Принаймні в наступні тижні не дошкулятимуть нам орди блощиць. Ми рішились обіду, рятуючи свої шкури коштом черева, та ще й тим тішилися. Гай-гай, що то за марні всі людські зусилля! Ледве скінчили ми працю, як наші двері відчинив наглядач. В’язнів перерозподілювано, і нас завдали до іншої камери двома ярусами вище.

Другого дня вранці камери повідмикали, і кількасот нашого брата-арештанта вишикувано внизу корпусу черідкою, впритул один до одного, і поведено до тюремного двору на роботу. Попри сам задвірок тюрми проходив канал Ері. Пас поставили розвантажувати баржі, носити на плечах до тюрми здоровенні анкерні прогоничі, як ото носять шпали на залізниці. Працюючи, я зважував ситуацію і вивчав шанси на втечу. Навіть і близько нічого такого не показувало. По стінах походжали вартові з багатозарядними гвинтівками, а крім того, я чув, що на сторожових вежах стояли ще й кулемети.

Та я не дуже побивався. Тридцять діб не бозна-скільки. Переб’юсь і ще накопичу матеріалу проти гарпій правосуддя. Я їм покажу, як вийду, на що здатен американський хлопець, коли його права і привілеї зневажено так, як ось мої. Мене позбавили права на суд присяжних; позбавили права визнати себе винним чи невинним; позбавили навіть суду (бо не міг же я вчорашню комедію в Ніагара-Фолсі вважати за суд); мені не дали зв’язатися з адвокатом ані з будь-ким іншим, і таким чином позбавили права домагатися писаної санкції на арешт; лице мені поголили, голову геть обстригли, на тіло нап’яли посмуговані арештантські лахмани; мене змушували тяжко працювати на хлібі з водою та ходити в ганебній колоні черідкою — і все те за віщо? Що я заподіяв? Який злочин учинив супроти добрих громадян Ніагара-Фолса, щоб волокти на мене таку пеню? Я навіть не порушив їхньої заборони ночувати надворі. Я спав тої ночі поза межами її чинності — в полі. Я навіть