Читати книгу - "Торговиця"

гекатомби трупів; такий самий слід залишають і шваби — видно, так мусить бути: диявол відбиває на землі нестертий знак для того, щоб людство пам’ятало, до чого може довести світ сваволя озброєних орд.

Червона ніч згасла перед ранком, а вполудне рушили попри ратушу одна за одною чорні валки решток єврейського люду. Їх, викрикуючи й погрожуючи зброєю, підганяли шуцмани, хоч знедолені вже їх не боялися і йшли покірно — все одно із Шепарівського лісу ніхто не вернеться, й жидівські орднунгполіцаї, які зрадили своїх братів за подарований їм для життя шматок часу, теж не вернуться цього разу в гето — їхній час закінчується в ганьбі...

Корнель Геродот пропускав повз себе чорні тлуми приречених, вдивлявся у кожне обличчя із тремкою надією побачити її: радникові здалося, що в його пам’яті стерся образ Сальомеї — і як йому без нього дійти до кінця своєї дороги?

Дивно було Геродотові, що з валки гнаних на смерть євреїв не вихоплюються ні крики, ні плачі, ні зойки — йшли вони впокорено, ніби вже неживі, — а може, смерть приходить до засуджених швидше від пострілів?

Шуцмани теж перестали гарчати, ряди орднунгполіцаїв, що з обох боків супроводжували колони, рунталися й губилися в юрбі — їхня служба закінчувалася. Тільки малі діти на руках спазматично оповивали шиї матерів, ховали голівки у лахміттях, а пулькаті білі очі бездумно визирали на світ у подиві від того, що він залишається десь там, позаду, й більше їм не належить...

Обличчя страждальців були однакові, затягнуті масками тупої байдужості до всього, що діється довкола, й тінилося на них нерозуміння, за що вони мають зазнати найсуворішої кари, адже ніякої вини за собою не відчували — тільки усвідомлення, що жид сьогодні чомусь не має права на життя, й такої несправедливості ніяк не могли збагнути люди, яких гнали у Шепарівський ліс до квадратових ям.

Та ось у третій чи вже в десятій колоні, що текла брудною течією від вулички Реймонта до ратуші, Геродот побачив живе, до болю знайоме обличчя, яке нагадувало йому образ коханої Сальомеї, проте ним уже не було: поневірка і страх визолили до жовтизни її смагляве обличчя, а очі, які колись обпікали його пекучими сніпками зелених променів, стали, як у всіх, безбарвними й блідими; розплетене волосся спадало каштановою зливою на груди; обличчя жінка звела до неба, й нікого вона не бачила, лише Бога, від якого ще чекала порятунку.

Сальомея вела під руку старого батька, колись найзаможнішого в Місті підприємця — нині останнього злидаря; за її плече трималася, ледве переставляючи ноги, стара жінка, певне, її мати, за нею плелися дві молоді єврейки — була то сім’я багатіїв Фойєрштайнів, яку вже ніхто не міг повернути навіть до найскромнішого життя.

Геродот ступив два кроки з тротуару до чорної колони, щоб ближче приглянутися й переконатися, що то таки Сальомея; для чого так зробив, не усвідомлював, чей не міг її вивести з колони. Однак ступив ще один нерішучий крок, та зупинили його не шуцмани, які йшли з автоматами напереваги позаду валки, і не орднунгполіцаї, а приречені на смерть євреї, які й цієї миті не могли йому пробачити, що він забрав від них найвродливішу панну, а сам — іншої віри, іншого роду, іншої історії — залишається в безпеці й тією безпекою розпоряджається, як хоче; він, християнин, має волю, а в юдеїв її відібрали, — наша доля інша, мова інша, і чужий ти нам, трафний, ти не маєш права навіть умерти разом з нами...

Відштовхнутий на тротуар, пан Корнель дивився, як біля пам’ятника Шевченкові зникає за поворотом остання колона смертників, а з нею і Сальомея, яка відтепер належатиме не йому, а Єгові, який вибрав собі єврейський народ для того, щоб мучити його в неволях і, немов праведного Йова, випробовувати голодом, хворобами, бідністю, страхом та зневагами й упевнюватися, що він завше зостається вірний Господнім заповітам...

Геродот намагався збагнути, чому євреї не хотіли впустити його в колону смертників, адже українська доля така схожа з єврейською. Чого не можуть йому простити жиди — певне, не тільки того, що він вирвав із їхнього квітника найрозкішнішу ружу, а що його предки відібрали від них найвидатнішого пророка, який був боголюдиною...

Пан Корнель непорушно стояв навіть тоді, коли з Шепарівського лісу долинуло торохкотіння кулеметів. Знав уже, що Сальомеї більше немає на світі, лише образ її шаленої вроди залишився навічно в пам’яті, — і не знати скільки часу простояв би він тут, та враз відчув дотик теплої, аж гейби співчутливої долоні до своїх закладених за спину рук. Рвучко повернувся, ніби вихопився з лабет смерті, що нависла над його головою градовою брилою, готовою роздавити й не залишити найменшого по ньому сліду, та розтав, розтопився той льодовий камінь від теплого й сумного погляду жінки, яка стояла перед ним і не випускала зі своєї долоні його руки.

Була це Ірина Вільде — єдина в Місті людина, яка посправжньому оцінила красу і гідність Сальомеї.

«Вам тяжко, пане меценасе, — сказала Вільде, і з її очей пломеніло не так співчуття, як солідарність покривдженого з покривдженим. — Візьміть себе в руки. Я зуміла так зробити: мого чоловіка Євгена, яремчанського лісничого, гестапівці розстріляли в улоговині поблизу Дори як заложника. Та життя, як бачите, завжди сильніше за смерть».

«Ви сильна жінка, добродійко, а я такої сили в собі не відчуваю й не знаю, як далі жити...» — прошелестів голос радника.

«Просто — жити...»

«Але ж Михайло Теліга не міг уявити собі життя без Олени і пішов з нею на смерть... Чому я не прорвався до Сальомеї, незважаючи на опір її родаків?.. Я завжди оглядався, шукаючи слідів добра, яке зумів людям зробити, а нині, оглянувшись, побачив лише страшну кривду, яку завдав найдорожчій людині... В який спосіб випросити в неї вибачення?»

«Не картайте себе. Навіть якби ви були найсміливішим лицарем, то не змогли б прорватися до спільної з євреями могили. Там для таких, як ви, місця немає. Між Михайлом і Оленою не існувало межі, а між вами з Сальомеєю пролягла смуга, позначена кров’ю Месії. Її не вільно переступати ні вам, ні їй...»

І вони мовчки пішли в бік Кляштору, щоб там розстатися, може, й назавше.

...Впала в очах Олеся корона з чола королеви, коли вона, Москалівна, супроводжуючи свій волонтерський крок не властивим жінці войовничим жестом римського легіонера, записалася до табору медсестер дивізії «Галичина» — і на