Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

граф Другет, володар замку, саме його гостинністю ми з тобою користуємось.

Бранець уклонився на відповідь.

— Ви маєте кепський вигляд, мій друже, — ламаною польською звернувся до нього граф. — Мабуть, подорож сюди виявилась нелегкою?

— Саме так, ваша милість, — відповів Домінік, трохи подивований з вияву такої приязні.

— Ет, збадьоріться! — несподівано вигукнув граф, поляпавши в’язня по плечу. — Змайстрячите нам оту проклятущу гармату, і, клянусь честю, я зумію віддячити! А поки що мій приятель, Іштван, радить вас тримати гм… в тесноті. Сподіваюсь, ви на мене не в обиді?

— Анітрохи, пане граф, — ухильно відповів той. — Утім, я б хотів…

— Я знаю, — перебив Другет, — я знаю, що вам потрібно! Ласло! — погукав він.

До кімнати зайшов похмурий здоровань з барильцем у руках.

— Налий гостеві, Ласло! — наказав граф.

Той роззирнувся, шукаючи яку-небудь посудину, і врешті уздрів глек на столі. Виливши за вікно воду, він щедро наповнив його вином.

— Це моя прогулянкова діжка, — реготнувши, пояснив Другет, — я беру її з собою, коли гуляю по замку. Ще в мене є мисливська, та утричі більша. Ласлові тоді доводиться непереливки… Пийте, мій друже!..

Гепнер зробив ковток.

— Що ж, сподіваюся, ви невдовзі візьметесь до роботи, — сказав граф, осушивши свій кухоль до денця, — я вас покидаю. Не люблю довго затримуватись на одному місці… Ласло, за мною!..

З цими словами він пропхався у двері. Вартові також, лишивши Іштвана, подалися слідом і замкнули за собою Двері.

Угорець мовчки підійшов до вікна і втупився поглядом у мерехтливі нічні зорі. Хвилину так помовчавши, він, врешті, промовив:

— Не дивуйся графові, Домініку. Старому пиякові звідусіль казна-що ввижається. От він і бігає по замку. Прогулюється…

— А може, він просто бачить довколишній світ таким, яким він є насправді, — поблажливо мовив Гепнер.

Іштван усміхнувся.

— Я помічав, що наш учитель найбільше любив тебе саме за веселу вдачу. Бо за що ж інакше? Розум, кмітливість, відвага? Усе це було і в мене… Проте, навіть Софії, що була радше його служницею, дісталося більше, ніж мені.

— Усе, чому ми навчилися, стало нашим прокляттям, — із зачаєною гіркотою сказав Гепнер. — Людвисар, відьма і вовкулака! Хіба це може комусь принести щастя?

— Даремно ти так, Домініку, — заперечив мадяр. — Треба цінувати свої здібності. А всі лиха — від людської впертості. Взяти хоча б тебе. Зізнайся, де той проклятущий камінь?

Гепнер відвів погляд убік.

— От бачиш, у тебе анінайменшого бажання поліпшити своє становище, — розчаровано підсумував Іштван.

Та раптом він зиркнув очі в очі бранцеві.

— А може, він у твоєї коханки, в Лемберзі? — додав він, зазираючи наче в самісіньку душу. — Згадав?

Угорець зайшовся диявольським реготом.

— Ах, чорт забирай! Як я раніше не здогадався!.. До речі, доволі легковажно з твого боку, Гепнере. Знав би ти, на яку небезпеку наражаєш свою обраницю.

Проте ця думка, схоже, вразила його не менше, аніж Домініка. Обличчя Іштвана сполотніло від люті і жаху водночас.

— Молися, щоб Янгольська Кров була ще в неї, а не в того демона-австріяка, якому я служив колись і проти кого повстав, — промовив він захриплим голосом.

Утім, настрій його знову несподівано покращав.

— Напиши їй листа, — сказав угорець своїм звичним тоном. — Попроси віддати камінь єпископу, а я подбаю, щоб із нею нічого не сталося.

— Вона не повірить, що лист справжній, — заперечив Гепнер.

— Напиши так, щоб повірила, — наполягав Іштван, — вкажи якусь деталь, якусь чутливу дурничку, відому тільки вам.

В’язень заперечливо хитнув головою.

— Що ж, — мадяр остаточно повернув собі холодний спокій, — не поспішай, подумай. Хоч, зізнаюся, часу дуже обмаль. Врешті-решт, Високий Замок буде взято. Тож чи багато ти втрачаєш, Людвисаре?

— Я не вірю, що ти її вбережеш, — глухим голосом сказав Домінік, — охочіше повірю дикому вовкові.

Мадяр знову засміявся.

— Подумай, — повторив він, — я невдовзі прийду за відповіддю.

Іштван прочинив вікно і виметнувся на підвіконня. У ту ж мить Домінік відсахнувся і позадкував у глиб кімнати. Замість угорця безформна тінь з палаючими очима люто дивилася на нього. Почулося приглушене гарчання, але за мить видиво щезло.

Трохи почекавши, Гепнер підійшов до вікна і обережно визирнув униз. Темно було, хоч у око стрель. Місяць десь забарився, а поодинокі вогні біля мурів слабенько розсіювали морок…

Уранці зайшла Юстина, знову принісши хліб та сир. Двоє вартових і цього разу застовбичили біля дверей, недобре поглядаючи на Домініка.

— Чого оці не йдуть? — кивнув Гепнер на вартових.

— їм наказано пильнувати вас, — пояснила вона, прибираючи крихти зі столу, — до того ж я тут ненадовго.

— Боїшся мене? — запитав Людвисар, перехопивши її погляд.

— Ні, не боюся, — несподівано твердо відповіла вона.

— А хотіла б залишитись зі мною? — допитувався чоловік.

Рум’янець густо залив щоки дівчини.

— Чого ж я маю хотіти? Не хочу, — сказала вона.

— Тоді чому втретє витираєш стіл? Хіба він недостатньо чистий? — безжально мовив Домінік.

Дівчина швидко прибрала руки, мовби торкнулась гарячого заліза.

— Годі! Ходімо! — загарчали вартові.

Але цього разу Юстина зовсім не поспішала за ними.

— Коли ти прийдеш знову? — шепнув Домінік.

— Увечері, — хутко відповіла вона.

— А зможеш прийти раніше? — не вгавав Домінік. — Тут жахливо самотньо. Принеси хоча б Євангеліє… Зможеш? — Він спрямував на неї погляд, сповнений туги.

— Гаразд…

Вона попрямувала до виходу, і мадяри, востаннє зиркнувши на Гепнера, подалися слідом, замкнувши за собою двері.

Запала цілковита тиша. Тільки з двору долинали звуки звичайної побутової метушні. Домінік укотре визирнув за вікно, оцінюючи відстань до найближчої опори. Ліктів за двадцять тягнувся мур, але що з того, коли там його схопить сторожа? Навіть якщо вдасться якимось дивом туди дістатись.

Може, напасти на варту, коли вони наступного разу зайдуть? Це здалося більш імовірним. Бранець кинувся до скрині, сподіваючись знайти там хоч щось, подібне на зброю. Утім, там було лише старе ганчір’я і рештки розбитого посуду.

Розізлений таким невезінням, Гепнер щосили довбонув по скрині ногою, від чого та остаточно розпалася.

Не вгамувавши люті, Домінік почав міряти швидкими кроками свою в’язницю, аж поки втома взяла своє. Він сперся на підвіконня і знову почав споглядати замкові стіни та подвір’я. Долоня намацала клапоть шерсті. Людвисар гидливо здмухнув його донизу, відчувши водночас заздрість до того, хто міг отак легко метнутися з вікна. Коли 6 він мав такі самі знання!..

Хоча ні, кинутися він може. Одним порухом покласти край усім поневірянням. І тоді нехай видобувають таємниці з його розтрощеної макітри. Домінік щосили вчепився долонями в кам’яну опору, і хтозна, що б сталося за мить, якби у дверях саме не клацнув замок.

Озирнувшись, побачив на порозі незнайомку в простій сірій сукні.