Читати книгу - "Купальниця"

голосу знову теплішало в грудях. Вона знову потайки кида-

174

ла на нього погляди, коли він не бачив, спостерігала за його ру-

хами та виразом обличчя. Ні, він не такий. Він виборсається, усе буде добре, треба лише трохи почекати. Лиш трошки допо-

могти, але як?

* * *

Голос у слухавці бринів від радості:

— Ото вже ти сховалась так сховалась, Кароліно! — харак-

терне м’яке «р» з піднебіння, хлопець з їхньої школи, Вітька

з філологічного. — Тобі Оля-перша не передавала, що я про-

сив зателефонувати? Короче, так: дзвони на телебачення. Во-

ни тебе шукають. Хтось там побачив сюжет з форуму, той, де

ви з дівчатами потрапили в кадр. І попросили тобі передати

цей телефон.

— Хто попросив? — Кароліна мало що зрозуміла і не зна-

ла, що говорити по тому телефону і до кого звертатись.

— Там таке. Конкурс на ведучу. Нам з телебачення переда-

ли цей номер для тебе. Тебе шукали три дні, може, воно вже

й запізно. А може, й ні. Короче, записуй.

Зібралась з думками і набрала номер.

— Слухаю! — озвався голос, не зрозуміло, жіночий чи чо-

ловічий.

— Це Кароліна Кужвій… Мене просили зателефонувати

на цей номер.

— Хто просив?

— Ее, це телебачення?

— Так.

— Я з приводу конкурсу. Вам ведучі потрібні?

— Так і кажіть. Ви записані? З ким ви говорили? На коли

вам призначили прослуховування?

— З телебачення телефонували в оргкомітет «Форуму ви-

давців»…

— А! — перебив Кароліну голос-унісекс. — Зрозуміло. Ви та

дівчина-волонтерка. Вас Тарас Степанович шукав. Ви б ще день

175

почекали — і вже ніхто б вас не дивився. Приходьте завтра на

восьму. — І їй докладно пояснили адресу і як туди дістатися.

* * *

Як сидів зранку перед монітором комп’ютера — так і далі си-

дів, голова набік, волосся скуйовджене.

— Ти що, не вставав від компа?

— Ну що ти хочеш, Кароліно?

Знову в поганому настрої. Навіть не намагається прихова-

ти роздратування у голосі.

Вона перевдягнулась, пішла на кухню, зробила два горнят-

ка чаю, повернулась до кімнати.

— Ні фіга собі, — Олег намацав вушко горнятка, не повер-

нувши голови.

— Що там? — запитала Кароліна.

— Умгу, — пробурмотів Олег.

— Пішли погуляємо, — підійшла до вікна. Сині сутінки

огорнули місто, у світлі машинних фар та вуличних ліхтарів

мерехтіли дрібні морозні блискітки.

— Пізніше, — відповів Олег.

Що з ним? Дістав, як пані Стася, страх перед сходами? Не

витягнеш його з хати. А може, та фобія передається повітря-

но-крапельним шляхом, як грип?

— От послухай, — каже Олег. — У 1944 році газета «Дейлі

телеграф» надрукувала кросворд, що містив усі кодові назви

секретної операції з висадження союзницьких військ у Нор-

мандії. У кросворді, чуєш, були зашифровані слова: «Нептун»,

«Юта», «Омаха», «Юпітер». Розвідка кинулася розслідувати

«витік інформації». І що ти думаєш? — Олег озирнувся, об-

личчя його було цілковито безтурботним. — Кросворд уклав

старенький шкільний учитель. Випадковий неймовірний збіг!

Трапляється ж таке!

— У житті повнісінько неймовірних збігів, — озвалася Ка-

роліна. — Тільки не всі їх помічають.

176

Вона помовчала, спостерігаючи, як Олег зацікавлено читає

щось, гмикає та усміхається, посьорбуючи чай.

— Послухай, до мене з телебачення дзвонили…

Він кивнув, увесь був на сайті, що повністю поглинув йо-

го увагу.

— Олеже. Чуєш?

— Умгу.

Він не слухав її. Вона розгорнула «Сестру Кері» посереди-

ні — і з силою згорнула книжку. Сухий оглушливий звук зму-

сив Олега здивовано озирнутись. Не довше секунди затримав

він на ній запитальний погляд — і знову нахилився до екра-

на. Немов вона міль прибила.

Пішла було сходинками, щоб увімкнути нагорі настін-

ний абажур, під яким читала тепер вечорами, як раптом

зупинилася. Насправді вона не хотіла зараз ані читати, ні

лежати, ні залишатися вдома. Оглянула себе: можна не пе-

ревдягатися, куртку — на себе, шапку на голову, ноги в кро-

сівки, одні й ті самі від літа. Двадцятку з бляшанки —

у кишеню, про всяк випадок, недарма відкладала потроху

в коробку з-під печива зі своїх щоденних заробітків. На

що б вони зараз жили, якби не цей, вже майже порожній,

недоторканний запас. Прочинила двері. Олег навіть не во-

рухнувся.

— Ти куди? — Гєнек у коридорі зав’язував шнурівки.

— Пройдуся.

— У якому напрямку?

— Праворуч. Або ліворуч.

— То пішли зі мною, — запропонував він, — мені треба

в хоспіс занести передачу. Тітка доручила. А тоді пройдемо-

ся до кінця Котляревського, а звідти по Чупринки — назад.

Нормальний план?

Їй було все одно куди йти, а хоспіс — вона й не знала — був

за п’ять хвилин від дому. Лише перейшли трамвайну колію

і трохи піднялися вгору вулицею Котляревського. У пакеті, 177

зібраному тіткою, Гєнек ніс різдвяні смаколики, кілька ман-

даринок, пляшку мінеральної води.

Жінка, яку вони провідали за дорученням пані Стасі, була

майже безтілесною, висохлою, маленькою, як дитина. У кім-

наті стояло важке повітря і було чути свистячий звук надсад-

ного дихання.

— Це твоя дівчинка, Гєню? — запитала жінка, голос у неї

був теж дитячий.

— Угу, — відповів Гєнек і стиснув Кароліні пальці.

Вона й не збиралася їх забирати або заперечувати, бо жін-

ка слабо усміхнулась, вона хотіла це почути. Жінку звали Ві-

ра Петрівна, вона теж була колись бібліотекарем, працювала

разом з пані Стасею. Одного разу пані Стася навіть побувала

тут, героїчно спустившись сходами свого будинку, але діста-

ла від тої події неабиякий стрес. Її струсонула і зустріч з лю-

диною, яку хвороба змінила до невпізнання, і ті двадцять хви-

лин, впродовж яких вона долала сходи, обливаючись потом.

Пані Стася була певна, що ось-ось неодмінно впаде, але якось

минулося. Вона спиралася на руку Гєнека, він вивів її, мокру

й тремтячу, одурілу від напруги, у браму, і там, перш ніж ру-

шити далі, вона мусила покласти собі під язик таблетку «від

серця». Легше було б, сказала, пройти по канату над прірвою, аніж спуститися сходами, які Гєнек долає щодня у кілька

стрибків і навіть над тим не замислюється. Більше тітка на

такі подвиги була не спроможна, натомість племінника раз

у раз відправляла відвідати хвору товаришку.

— Я почищу вам мандаринки? — запропонувала Каролі-

на, і жінка мовчки кивнула.

Кімната наповнилась цитрусовим ароматом.

— Не викидайте шкірки,