Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

і вирубав увесь полк до ноги.

— Гм! Гм! Ми чули, що Бар упав. Місто, чи замок?

— І місто і замок. Уся ґвардія королевича вигинула. Ніхто не втік.

— Також Нечаєве діло?

— Так.

— То певно він тепер злучився з Кривоносом?

— І я так думаю, ваша княжа милосте. Його відділи взяли Немирів.

— Немирів упав? Коли?

— Попередньої ночі. Знаю точно. Драгунія вашої княжої милости боронилася до останку. Але накінець козаки ввірвалися до міста. Про це розповідали мені самі повстанці.

— Хто? — І знову нотка підзорливости забриніла в голосі князя й болючим відгомоном відбилась в душі Забуського.

— Ми взяли двох ранених під Немировом і, заки повісили їх на гілляці, примусили їх розказати все про Немирів.

Князь зимними, жорстокими очима вдивлявся в Забуського.

— Забуський, а правду ти кажеш?

Але й у Забуського збудилася також лють звірюки. Шапку насунув на голову. З очей посипались іскри.

— Князю! Я кинув Січ-матір і все, що там мав, не на те, щоб тобі тут байки говорити. Хочеш — вір, не хочеш — ні!

З тим повернувся й відійшов. Остовпіли офіцери й застигли, очікуючи грому. Але грому не було. Князь лише підсміхнувся широко, очі заграли недобрим блиском. Обернувся й почав сходами підійматися вгору. Але гамір на подвір'ї здержав його і він оглянувся. Побачив, як двох райтарів вело його драгуна в подертому, скривавленому, червоному колеті. Князь, який знав більшість із своїх людей, пізнав вахмістра із корогви Ястршембського.

— Яхно! Що сталося?

Яхно, блідий, скривавлений, виснажений, затримався перед князем і з утоми слова не міг добути.

— Ваша княжа світлосте, ваша княжа...

— Ей — перервав Ярема — дайте йому чогось напитися.

Знайшлася пляшка з горілкою. Яхно припав до неї.

Потім, насилу відриваючись від горілки, заговорив:

— Немирів упав!

— Ми вже те знаємо. Де пан Ястршембський?

— Згинув.

— Драгунія?

— Всі впали.

— З вами були пани Кульчицький і Мелешко?

— Певно впали також. Ніхто не залишився живий.

— А ти як урятувався?

— Я дістав чимось по голові і втратив пам’ять. Як пробудився, ще було темно. На мені лежало кількох убитих. От, я поволі висунувся й тихенько, поміж трупами, пересунувся через частокіл і потім лозами подався до лісу.

Але князь уже не слухав.

— Пан Корф до мене! — Вступаючи вже в двері, додав:

— І Забуського закликати!

Корф з’явився зараз і застав князя в грізному настрої.

Немирів, це була княжа власність, його власне місто. Немирів просив перед кількома днями на колінах його ласки, його пощади. А тепер його полк розбили там до останнього чоловіка. Міщани, його власні міщани допомогли, певно, козакам. Інакше такої кріпости були б так легко і так скоро не взяли. Мало було ще кари? Адже немирівці відповіли за недавній бунт гірше, як інші. Три дні тривали екзекуції. І ще не досить? Мало ще мук?..

Князь ходив по кімнаті, не зважаючи на Корфа. Жаден добрий янгол не підійшов до нього й не сказав йому, що саме через ці муки, саме з причини цих довгих днів катівні, Немирів знову перейшов у козацькі руки.

Двері відчинилися і службовий офіцер увів Забуського.

— Корф! Візьмеш дві козацькі корогви під Забуським, дві волоські корогви пана воєводи Тишкевича і полк райтарії і рушиш негайно на Немирів. Не щади нікого: ні чоловіків, ні жінок, ні дітей! Ясно?

— Розумію, ваша княжа світлосте!

— Йди і займися виправою. Вирушай якнайскоріше. Ти, Забуський, іще лишися.

Забуський стояв біля дверей, понурий. Князь став коло вікна і, дивлячися на дорогу, почав:

— Писав до мене пан канцлер Оссолінський і рекомендував мені тебе, пане Забуський. Після того, що ти сьогодні мені сказав, другому голова злетіла б із пліч. Розумієш?

— Другому могла б, але моя держиться досить твердо на своєму місці, ваша княжа світлосте. Люди, які призначені до вищих цілей, так легко не гинуть, а я призначений до чогось більшого. Нехай ваша княжа милість зважить, що Річпосполита потрібна мені, але й я потрібен Речіпосполитій. Хто, крім мене, з Січі тут із вами? Нікого нема, крім мене. Коли прийде мій час, то я щось значитиму. Говорить неправду той, хто боїться, або той, хто хоче когось увести в блуд. Я ні не боюся, ні не хочу вашу княжу милість у блуд увести. Ваша княжа милість знає мої рації, чому я тут, не там, знає також, чого я хочу та з чим я сюди прийшов.

Вишневецький дивився на нього довго, не відповідаючи. Наприкінці спитав:

— Ти хочеш бути гетьманом?

Забуський, завжди ще хмарний, здвигнув раменами.

— Я хочу бути гетьманом і Річпосполита хоче мати мене гетьманом на Січі. Коли б я там був сьогодні, а не Хмельницький, не було б того всього, що тепер є. Ваша княжа милість знає сам, що добре тепер не є. І стає щораз гірше. Хмельницький запалив вогонь. Тепер той вогонь шириться і ніхто не в силі його погасити: ні Хмельницький, ні навіть ваша княжа милість. Горить і буде горіти, доки не вигорить.

— Чи ти тому перейшов до нас, що тебе гетьманом не вибрали?

— І так, і ні — відповів після надуми Забуський. — Правда, я не думаю, щоб я був гірший від Хмельницького. Але я не хотів війни з Польщею. Ваша княжа милість знає, що мене завжди тягло в другий бік: на Крим, на Кавказ, до Озова. Мене закричали, не дали говорити. Тоді я хотів дістати хоч брацлавський полк. Я мав свої причини на це. Але мене забіг хто інший. Хто? Той самий, що перешкодив злуці княжих військ із коронними гетьманами перед корсунською справою, той, що був головною причиною корсунського нещастя, той, що зайняв Бар, Немирів та вирубав у пень два полки вашої княжої милости. Той самий!

— Нечай?

— Той самий, ваша княжа милосте. Тому я тут. Коли фортуна дозволить вашій княжій милості дістати того харциза в свої руки, я прошу, як особливу ласку, віддати його мені.

Князь знову поглянув пильно на степового отамана.

— Що за тим усім криється Забуський? Не мусиш казати. Хочеш — кажи, не хочеш — ні.

— Я вашій княжій милості все можу сказати.

— Дівчина?

— Гм! — задумався Ярема і став перебирати пальцями по столі. — Ти шляхтич, Забуський?

— Козак старожитній із діда-прадіда. Пан