Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

коронний канцлер обіцяв мені нобілітацію.

— Гм... Я Олешича знав колись. — Князь не сказав, що це було тоді, коли він не вирікся ще своєї віри і свого народу. — То стара шляхта, хоча збідніла. А що він?

— Пан Олешич є тут зо мною.

— Олешич тут? Чому не кажеш? Де він?

— У мене на квартирі. Він спільник Нечая.

— Олешич??

Легкий шелест донісся від задніх дверей кімнати. І князь і козак повернули голови туди й побачили патера Цєцішовського.

Він підійшов і, наче з болем, заламав руки.

— Дивні, о дивні Твої діла, Боже! Пан на Загір’ї проти корони, проти Божого й людського маєстату тоді, коли козак, син степу, зрозумів негідність такого вчинку. Шляхтич, що проти свого природного пана повстає! Ганьба для цілого шляхетського стану! Але я до вашої княжої милости з новинами. Як ваша княжа милість уже знає, немирівці разом із козаками вибили драгунію, а місто укріпили і ще вали довкола сиплють.

— Пан Корф піде там.

— І пан Забуський. Знаю. Тільки мені здається, що чим швидше, тим краще. Заки укріплення ще не готові.

— Так, так, ваша велебносте. Забуський, як повернешся, зайди до мене. Тепер бери мої козацькі корогви і їдь.

Забуський вийшов. Патер Цєцішовський упевнився, чи двері щільно заперті.

— Я дивуюся, чому Забуський пірвав Олешича.

Князь поглянув на нього, як учень глядить на свого вчителя.

— Він був у Загір’ї і захопив не дівчину, а її батька. Каже, що він спільник Нечая.

— Ні, не те. То не була причина. Залицяється до дочки, а батька пориває з собою, як бранця, чи може, як закладника.

— То чому каже, що він спільник Нечая?

— А чи ваша княжа милість погоджується з тим, щоб якийсь там козак з якоїсь приватної причини брав шляхтича й держав його силоміць під вартою в княжім таборі? Взяв, як закладника, мовляв: згодишся, дівчино, стати моєю жінкою, віддам тобі батька, а не згодишся, то віддам його князеві. Так воно виглядає. Я думаю, що ваша княжа милість повинен в це вглянути.

— Я? Чому?

— Бо все, що діється в княжому таборі, є під юрисдикцією вашої княжої світлости. За все, що діється тут, ваша княжа світлість несе відповідальність. Конвокаційний сойм — незабаром, а нам шляхетських голосів треба. Олешич або винен або не винен. Коли невинний, не годиться залишати його в руках того, як він там зветься... Забуського. Коли ж винен, то не він, лише ваша княжа світлість має право судити й карати. Зваж, ваша княжа світлосте, що ми вже знаємо багато випадків переходу шляхти до козаків. Та й сам Хмельницький і той Нечай — не шляхта? Коли Олешича стріне тут яке лихо, на кого будуть кричати? На вашу княжу світлість. То що інше хлопство карати, а що інше шляхту мати проти себе. Олешича тут знають. Залишити його в руках козака, почнеться крик, що ваша княжа світлість шляхту разом із хлопством рівняєш, що вже й так говорять.

— Говорять, знаю. Але як відберу від Забуського, то він...

— Також зле, скоро пан канцлер так багато писав про нього.

— То що ж ти радиш, падре?

— Ні те, ні друге. Олешичеві треба помогти втекти.

— Як то? Щоб до Нечая пішов?

— Щоб ніде не пішов. Утеча може вдатися, може не вдатися. По дорозі можуть пострілити. Тепер час неспокійний. Усяко може бути.

— Як пострілять, то все одно: на мене впаде.

— Але коли це станеться далеко відсіль, у якомусь далекому селі, хто буде говорити?

— Роби, як знаєш, ваша велебносте, тільки так, щоб шуму не було та щоб Забуський вірив, що це випадок.

Із цими словами князь підійшов до вікна. Коли побачив, що це відділ Корфа рушає, вийшов на ґанок і став приглядатись, як від’їзджають його полки.

Напереді їхали дві легкі волоські корогви на невеличких степових, незвичайно витривалих конях. Їздці були озброєні в списи, шаблі. За плечима в них стирчали сагайдаки, повні пернастих стріл. Барви воєводи Тишкевича були полинялі, але вояки були доволі справні й держалися бадьоро. На вид князя піднесли оклики, які злилися в один протяжний гомін.

За волоською кіннотою справно й гучно пересунулися дві козацькі сотні князя Яреми. Їздці мали також списи, але замість луків і стріл мали довгі турецькі самопали. Похід замикала райтарія під двома ротмістрами. Коні всі були гнідої краски, тяжкі й великі. На шоломах і на панцерах райтарів ломилося сонце, як на хвилях води. Оця райтарія була гордістю князя Яреми. З великим вкладом труду й гроша він успів звербувати довголітніх ветеранів із тридцятилітньої війни та величався нею, як найціннішим ядром свого війська. Коли для інших відділів недоставало часом у походах живности, чи паші для коней, райтарія й гусарія завжди мусіли мати всього в час і подостатком.

Єзуїт Цєцішовський немов ішов за думками князя.

— Корф добрий вояк і обережний.

— Забуський краще визнається на тутешніх способах війни. Він і обережніший від Корфа.

— Я сподіваюся, що Немирів не остоїться перед ними.

— І я сподіваюся того, падре, і я.

Після тих слів князь пішов у свою кімнату.

Надворі застиг день, як струджений жнець, який поклався, щоб відпочити. Повітря було тихе-тихе, тільки далеко над замріяними лісами дрижало воно злегка, в очікуванні вітру, чи бурі.

Андрійко

Федір Дужий ішов межею свого поля. Стигла вже пшениця, наче струни гарфи, тремтіла злегенька в безвітряному ранку, коли ще комахи не вспіли прилетіти на своє жниво. Птиці, які тількищо пробудилися, віталися взаємно раннім привітом.

Розколювалися легкі пурпурові хмаринки на сході, робили дорогу сонцю.

Дужий ішов поволі, кроком сівача, рівним, пливучим. Росло в нього серце на вид цих золотих хвиль, цього божественного, радісного, спокійного ранку. І в душі в нього було радісно та спокійно. Як то добре, що він не послухав намов, що не кинув своєї хати, поля і не пішов з іншими до Хмельницького! Нехай, хто хоче, воює і б’ється. У нього одна думка й одне діло:

— Земля!

Земля, що потребує опіки, старання, праці; потребує цього зерна, щоб росло, хліб давало; земля, що його самого виростила, виховала, привчила до праці, так, як його батька, дідів і прадідів. Що було б якби він пішов був здобувати Бар, чи Немирів, чи Тульчин, чи Полонне?

Пшеницю вже час жати. А то з тієї