Читати книгу - "Червоний"

приводу доцент Шліхт розвинув цілу теорію про те, що табірні умови дозволили йому, нарешті, впоратися зі шкідливою пристрастю до паління. Краще перетерпіти, аніж отак... Проте я, так само як багато хто з товаришів у нещасті, у якийсь момент перестав думати про те, що є приниженням за колючим дротом.

Загалом саме перебування тут було приниженням. Голод, холод, позбавлення елементарних умов для життя та навіть натяку на громадянські права, каторжна праця та головне — неможливість щось змінити, окрім як тихо померти ось тут, у бараках, чи кинутися з відчаю на колючий дріт, бо спроба втечі дає гарантовану смерть та позбавлення від табірних мук.

Тому я запросто взяв недопалок із рук злодія. Око на такі речі вже набите: залишалося мінімум на три затяжки. Щедрість подарунку чи подачки — розумійте, як собі хочете! — переоцінити в таборі важко. Курити одразу не став: акуратно загорнув недопалок у шматочок брудної газети, поклав до кишені бушлата. Потім з цього папірця зроблю мундштук і докурю цигарку до останньої грамулі. Шарик стежив за моїми маніпуляціями без зацікавленості — таке він бачив щодня. А я розумів — ось так, запросто, за здорово живеш, жирні недопалки нашому брату від блатних не перепадають. Тому запитав коротко:

— Ну?

— Гну, — автоматично відповів Шарик. — Тайга цікавиться, чи достойно ви тут поховаєте наших товаришів.

— Закопаємо, як положено, — у тон йому відповів я.

— Це були достойні люди, — гнув своє Шарик.

— Були, — погодився я. — Тільки окремих ям для вашого брата начальство не передбачає.

— З цим розберемося, — Шарик знову сторожко роззирнувся. — Для сук окреме місце готується, правильно?

Здається, я згадував уже про них...

«Суками» в таборах називали кримінальників, переважно злодіїв, котрі порушили закони кримінального світу. Навіть тепер я не дуже добре на них знаюся. Тим більше, що ці закони коригуються, незначно, але таки є. А тоді, після війни, головним визначенням «суки» була його згода працювати на радянську владу. Наприклад, коли засуджені за кримінальні злочини зголошувалися йти на фронт.

«Зсучені» — так на мові злодіїв охрестили зрадницькі дії ренегатів злочинного світу. З такими мені довелося послужити в штрафному батальйоні: поки мене не віддали під трибунал за бійку с офіцером особливого відділу НКВД. Через те я та інші фронтовики, навіть розуміючи всю умовність ситуації, попервах готові були сприймати «зсунених» злочинців товаришами по зброї. Ну, а кримінальники, вірні традиціям, які воювати зі зброєю в руках за батьківщину й за Сталіна не пішли, оголосили сукам війну не на життя, а на смерть. Цього вимагали їхні неписані закони. І «зсучені» це прекрасно знали. Тому й приготувалися захищатися.

У тому, що рано чи пізно злодії та суки зустрінуться, сумніватися не доводилося. Служба в штрафбаті передбачала: свою провину перед владою злочинець змиє кров’ю в бою. З першим тяжким пораненням боєць-штрафник мав можливість погасити всі свої судимості достроково. Можна й не ловити кулю, а прослужити, тобто протриматися у штрафбаті три місяці, і якщо за цей час бійця не вбили, судимості з нього так само знімали, а його переводили в звичайну загальновійськову частину, де він воював далі, навіть заробляв нагороди.

Ось тільки жодна медаль ще не перевиховала професійних злочинців. Після війни переважна більшість «зсунених» повернулися до звичного способу життя: жодного іншого застосування на волі вчорашні крадії, розбійники, грабіжники та бандити просто не знаходили. Відповідно, рано чи пізно вони попадалися, за вироком суду йшли по етапу, а в таборах на зрадників чекали вірні кримінальним законам злодії, аби виконати свій, злодійський вирок. Він завжди означав смерть сукам.

Покаятися і тим самим зберегти життя не виходило. Навіть радянські суди присуджували розстріл ворогам народу, хай їхні покаянні заяви займали по кілька аркушів, а промови відзначалися палкою щирістю. Через те «зсучені» мали два виходи: битися на смерть, мов останній раз, і перемагати силою силу, а масою масу, або заручитися підтримкою табірних адміністрацій. Тобто зраджувати закони далі, співпрацюючи з владою.

Три десятки років минуло. Можете повірити моєму досвіду: суки завжди співпрацюють із владою. А влада — тільки з суками. У цій країні змінювалося багато чого — тільки ця форма лишилася без змін. Знаєте, що найгірше? Життя триватиме, напевне, зміниться влада. Але оце, на жаль, не зміниться: з владою працюватимуть лише суки... Ну, це я так, суто про свої висновки...

То от, коли кримінальники гризлися між собою, ні на кого не зважаючи, війна злодіїв і сук залишалася їхньою приватною справою. Тож начальство однаково карало за порушення обидві ворогуючі сторони. Та якщо суки йшли на співпрацю з табірною адміністрацією, вони мали союзника. Фактично радянська влада вербувала до своїх лав убивць та бандитів, аби ті перебирали на себе владу в таборах і контролювали внутрішню ситуацію. Заразом виконуючи окремі, часто негласні розпорядження адміністрації.

Наша зона поки що мала статус «злодійської». Тобто заправляли ув’язненими кримінальні злочинці, котрими керував Коля Тайга. Напевне, майор Абрамов мав намір переламати ситуацію: кілька останніх етапів здебільшого складалися з сук, і взаємне цькування відбувалося свідомо, за його планом. Проте Коля Тайга ще відчував за собою силу, і наш табір не «червонів»18, залишаючись «чорним», тобто злодійським.

Усі ці внутрішні протиріччя кримінальників нас, «політичних», не стосувалися, адже ми жили відокремлено від основного табору. А решта доходяг, що сиділи за побутовими статтями, під час кривавих сутичок між в’язнями намагалися триматися якомога далі, навіть забивалися під нари, щоб пересидіти чергову бурю. Хоча не надто спритні могли таки потрапити під гарячі руки бійців із обох таборів: махаючи ножами та заточеними металевими піками, ані злодії, ані суки не розбирали в темряві бараку, хто свій, а хто випадковий.

Напередодні на «злодійський» барак після невеличкої перерви наскочила суча команда. Застати зненацька противника їм не вдалося, людей Тайги попередили в останній момент. Сутичка вийшла короткою, та з обох боків таки були жертви. Зокрема, зарізали Ботву, відомого в злодійських колах рецидивіста, старого товариша Колі ще з довоєнних часів.

— Правильно, — повторив я після паузи.

Тим самим не вдаючись у подробиці, а лише підтвердивши: трьох злодіїв включно з Ботвою поховають у спільній могилі, а двох сук, за розпорядженням майора Абрамова, поруч, окремо.

Така собі, якщо можна так сказати, дискримінація мертвих під час «сучої війни», котра на той час лише починалася, для начальника нашого табору була звичним явищем. Абрамов навіть декларував це, підкидаючи дровець у вогонь взаємної ненависті обох категорій кримінальних злочинців. Тоді мені навіть здавалося, що