Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

скучала за братами і сестрою, а постійне відчуття голоду, яке досить скоро зникло зі шлунка, ніколи не зникало з пам’яті.

Усі ВОНИ, ті, з ким я ділила роки навчань, не знали різницю між голодом і ситістю, не могли знати, і тому серед НИХ я була іншою. Не мусила забувати, що я — Леонора. І що десь там, під нашаруванням наших навичок, у мені, мов чотири голки, сидять Петро, Сергій, Анастасія і Ліза-Марія.

У НИХ такого багажу і бути не могло. Всі вони були безрідними!

А я не повинна забувати, що Петро і Сергій, яких мушу не впізнати при майбутній зустрічі (та й навряд чи дійсно впізнаю!), мусять стати водієм і садівником у моїх угіддях, Анастасія — покоївкою в замку, а Лізі-Марії дістанеться якась роль з мінімальним навантаженням. Яка — я ще не знала. Але якщо моїм чоловіком стане шейх, я візьму її на роль доглядальниці за акваріумними рибками…

— Якщо цього не станеться, — попереджала мене наостанок Ліза-Марія, — якщо всі мої сподівання і клопоти зійдуть нанівець через твою гординю, ми всі проклянемо тебе! І ти ніко ли не зможеш спати спокійно. Ми встанемо до тебе з могил!

Я б цього не хотіла…

Але чи зможу я виконати це завдання? Чи достатньо в мені краси і розуму? Чи зверне на мене увагу найбагатший з перших гостей нашого першого балу? І що буде далі? Що буде далі, коли я поїду звідси в білій кареті?

Чи вистачить мені знань, які я набула тут?

Мені треба було знати про це більше, ніж іншим.

Мені треба було бути бездоганнішою, ніж інші. І не привертати до себе надто багато уваги.

Уже рік, як мене трусить від однієї думки, що скоро, зовсім скоро ми опинимось в бальній залі! І якщо інші говорять про це з величезною часткою романтики і приємних очікувань, то мене все більше охоплює страх. Мені потрібен найбагатший, найкращий. Той, хто за моїм проханням візьме на службу водія і садівника, покоївку і доглядальницю за рибками…

Але я боюся.

Боюся, що він підійде не до мене.

Озу, Рів, Іта та Мія мене не хвилюють. Я знаю, що краща за них, незважаючи на те, що вони гарні з гарніших. Тут всі гарні. Інших просто НЕ БЕРУТЬ! Але ці дівчата, на яких я завжди дивилась як на конкуренток, мене не обходять — вони надто запрограмовані. Вони можуть належати будькому, адже ці «будь-хто» все одно люди не прості. А от щодо «шейха» — тобто найзаможнішого і найкращого, ось тут мене запросто може обійти лише одна — Пат.

Пат, як на мене, не просто гарна.

Вона навіть і не гарна за тими параметрами, котрі ми вимірювали лінійкою на своїх обличчях: стільки-то сантиметрів відстані між очима, стільки-то — від чола до підборіддя за шкалою італійських художників часів Ренесансу чи пропорціями грецьких богинь.

У неї жодні параметри не збігаються з еталонами! Тому вона весь час намагається ходити зі схиленим обличчям, соромлячись своєї недосконалості. Але лише я бачу, що ця недосконалість — її головний козир. Вона, ця Пат, уся вміє світитись! І, ніби соромлячись цього, завжди зіщулюється, вдає з себе найгіршу!

Але це мені на руку. Адже якщо з таким схиленим обличчям вона стоятиме на балу, то я буду спокійна. А якщо ні?

Адже останнім часом вона поводиться дивно. І очі в неї через якусь невідому хворобу весь час сяють, аж боляче дивитися.

Хоча про це і мова: Пат, зі своїми неправильними параметрами, завжди чимось відрізнялась від інших. Полізти на дах бальної зали — її ініціатива. Ніхто б до цього не додумався!

Я спостерігаю за нею давно. І знаю, що вона також спостерігає за мною. Знаю, що нас об’єднувало і те, що ми обидві спостерігали за Тур, коли та ще вчилася разом із нами.

А можливо, все інакше: спостерігаючи за Тур, коли наші погляди — захоплені, сповнені любові і захвату — схрещувались на її обличчі, ми і почали спостерігати одна за одною, об’єднані загальним захватом. Тоді я зрозуміла: Пат теж приховує заборонені емоції.

Мої спостереження мали трохи інакшу природу, ніж у Пат: я вчилася бути кращою за Тур, кращою за Пат, кращою за всіх інших. Дякувати Богу, що Тур була старша, а це означало, що ми з нею не конкуренти.

Тепер, коли Тур немає і що з нею — достеменно не відомо, я всім єством відчуваю, що Пат — єдина, хто може зі мною позмагатися у «бальних перегонах». Хоча вона цього не розуміє.

Вона ж вважає себе негарною!

Вона сама якось сказала, дивлячись в люстерко, що у неї надто довгий ніс, надто великі вуста, надто високі вилиці, надто випуклі очі, надто високе чоло і… смішні вуха.

Я не стала сперечатися.

Співчутливо кивнула у відповідь. І подумала, що вона має рацію: все в ній «надто». Але, дурна, дурна, нехай вона цього ніколи не зрозуміє!

…Пані Вихователька каже, що я мушу першою відвідати її в лазареті — такий порядок: доглядати за хворими колежанками, щоб вони ніколи не залишалися самі. Я якраз приймала сонячні ванни.

Природна засмага мені до лиця, хоча тут вважають, що ми мусимо бути блідими. Але я з цим не згодна! Я хочу бути яскравою, відрізнятися від інших на Літньому балу, який має відбутися зовсім скоро.

Але нічого не вдієш, доводиться одягнутися і йти до лазарету, йти до Пат.

Я тихо заходжу в палату і бачу, що вона лежить, мов мертва: навіть руки схрещені на грудях. Волосся збите і скуйовджене, розкидане на подушці. Простирадло натягнуте аж до підборіддя. Бліда, під очима — синці. Ані руху.

Мені навіть здається, що вона померла. Але я не кваплюся побігти з цим повідомленням до пані Виховательки.

Я обережно сідаю на край стільця, ніби нічого не сталося, відкриваю книжку і поверх сторінок час від часу поглядаю на бездиханне тіло.

Скільки це триває, не знаю.

Страх минає.

В палаті тиша.

Страх переходить у цікавість.

Я низько схиляюсь над її обличчям, намагаюсь вловити дихання, а вловлюю лише дивний запах, якого ніколи не чула: щось схоже на запах від нашого шкільного автомобіля.

Я роздуваю ніздрі, щоби краще збагнути — чи той це запах. А може, так пахнуть небіжчики? Я дивлюсь на неї — обличчя в обличчя, і раптом вона розплющує очі.

Ох!

Мені ніяково.

Я сахаюся.

Вона прискіпливо оглядає мене.

Моя присутність