Читати книгу - "Огненний змій"

хотів будувати Троїцьку церкву; та богові не до вподоби був нечистий дарунок, і тому дерево вночі розліталося по болотах. Ну, це ви вже знаєте; а ось послухайте, що сталося недавно за Дніпром в одному селі. Жив там один козак, не то багатий, не то бідний, а так собі чоловік, мав хату з городом, кусень поля, та волів пар зо дві, та худоби штук кільки. Чого ж більше? Жив собі добре. У цього то козака була дочка, і такою вродилася красунею, що ніби зовсім іншого роду, ніби панське дитя; ну ось, сказати б, як наша Маруся.

Всі поглянули на Марусю; сама вона несвідомо здригнулася від цього порівняння; в простих словах парубка блиснув їй на мить якийсь страшний зміст…

— Але тут ще нічого особливого нема, що вона була красуня, — оповідав далі Костюченко, — а головне в тім, що вона покохала такого ж молодця й парубка. І це ще не дивно, що покохала, та покохала вона його не на вулиці чи на вечорницях, а говіючи під самий великий піст. Покохав її і парубок. І забули вони обоє про те, що діють великий гріх, не слухаючи служби божої, а тільки знаючи одне, щоб ззиратися та посміхатися в церкві. Як уже в них велась там ця справа, бог їх святий знає, аж ось надходить і п’ятниця, треба сповідатися. Замислилась дівчина над своїм жениханням; стукнуло їй у голову, що це не добре діло в такий час, і сама вона не знала, чи признатися їй попові на сповіді, чи ні. Думала-думала й надумалась не признаватись, бо піп міг поставити на поклони й примусити говіти вдруге. Ну, не призналась — нічого; тільки перед кінцем вечірні так їй стало сумно, так боляче на душі, ніби перед смертю: світ їй не милий, душу з неї тягне. Ну, так, що не могла дослухати вечірні й, вийшовши з церкви, пішла на кладовище, що було недалеко від церкви. Там упала ниць на могилу матері й залилась сльозами. Довго плакала над німою могилою, немов та могила їй що-небудь відповість: потім, знесилившись, ненароком заснула. Заснувши, привидився їй сон, що з могили вийшла її мати й каже їй: «Навіщо ти прийшла сюди? Від твого плачу я не можу влежати в могилі. А ти гадаєш, легко мертвим кісткам підвестись з домовини? Іди, дитино моя; залиш мене, мені й так тяжко лежати під сирою землею». — «Мамо, що мені робити?» — просила дівчина, хапаючись за покривало. — «Що робити?» — відповідала мертва. — «Стережись золота!» — сказала, земля під нею загула, й мертва провалилась у могилу. В невимовному жаху прокинулась дівчина й не знала, чи то сон був, чи наяву бачила вона матір свою. Вже була ніч; крізь дерева світились подекуди зірки; страшні були могильні хрести в темряві. Не обертаючись, назад, побігла вона з кладовища й, ледве не задушившись, упала на свою постіль. Другого дня треба їй іти на утреню— вона не йде, треба йти на обідню — вона не йде: їй страшно показатися в церкві божій, а чого страшно, — сама не знає. Але щоб як-небудь сховати це від своїх, вона одягнулась і вийшла з дому, буцім пішла до церкви. Йде й сама не знає куди. Раптом перед нею струмок. Обернулася — вона вже за селом біля криниці; криниця б’є ключем і дзюрчить по камінню. Над криницею стоїть верба, тільки почавши розпукуватися. Сіла вона під вербою й дивиться в воду: в воді щось ясніє, рухається; і раптом водяний ключ виносить на пісок перстень. Перстень був золотий з якимось червонявим каменем. Подивилась на камінь: в камені ясно й просторо, як у панській світлиці. Чудно їй здалося це; вона обдивилась перстень навколо: перстень звичайний золотий, але камінь дивовижний! Чим далі вона в нього дивиться, тим більше ширшає в ньому всередині, так, що вже там вона бачить ніби інший світ і чує, що там щось дзвенить не дзвенить, грає не грає, а діється щось таке, що в нас немає назви; слухає і кожної хвилі все ніби чує виразніше, але все-таки не може впевнитися, чи чує вона, чи ні. Тільки, коли дивиться на камінь, їй на серці стає легше, й вона зовсім забуває свою муку; коли ж відведе очі вбік, все старе приходить їй на думку, і знову їй сумно й нудно, так що серце мліє. Взяла вона перстень додому — і не надивиться на нього, і не наслухається чудової музики. Свої нічого не знали; бачили тільки, що вона стала мовчазна й дика; скінчивши свою працю, вона або йшла куди-небудь, а куди — ніхто не знав, або замикалась у коморі й там сиділа одна-однісінька цілими годинами. Минуло, мабуть, тижнів із п’ять; настало літо; парубки й дівчата збирались удень у хороводи, вночі на вулиці, але її ніде не було видно, ніби вона зреклась світу й людей. Аж стали люди говорити, що до якоїсь дівки літає змій. Одні казали, що бачили вночі, як огненна смуга, подібна на віжки, вся в іскрах, вигиналася спершу над її подвір’ям, а потім спускалася униз. Інші запевняли, що віжки не віжки, а щось довге, огненне вставало з могили, що стоїть за селом, і летіло просто на село, але до кого, цього не знають. Були й такі, що бачили змія з дванадцятьма головами. Тільки правду, мабуть, казали ті, що бачили, як вилітає змій з могили, бо й тепер ще на тій могилі вночі леліють іскри, немов хтось креше в десять кресал. Як би там не було, але коли люди почнуть про щось дзвонити, то вже з їх чуток щось та вийде, а так воно не обійдеться. Ось хоч би й у нас — казали про небіжчицю дякониху, що вона ходила вночі до своїх дітей з того світу, годувала їх, мила їм голови й одягали білі сорочечки. Що ж? Адже багато було таких, що не вірили; не вірив і я сам, та як почув про це слів зо два від старого Гершуна, то й язика прикусив. Бувають, усякі випадки бувають!.. Ось так і там за Дніпром, де жила ця дівчина, спершу не хотіли вірити чуткам про змія, та раз таке сталося диво. Жали всі на полі хліб; була там і ця дівчина, до якої змій літав. Коли сонце звернуло з полудня, люди стали відпочивати, а вона зійшла —