Читати книгу - "Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань"

тому вирішили й далі чекати. Але до роботи на всяк випадок не повертались.

У вересні прийшла пора врожаїв. За лісом, котрий обступав гаражі, у видолинку молдавани ще в червні натрапили на сонячні плантації, на котрих раніше, за совка, очевидно росли виноградники. Плантації належали якійсь київській агрофірмі, котра викупила їх ще в дев’яностих і щороку вперто засаджувала сухі, мов китайський сніданок, кримські землі картоплею, кукурудзою та іншою корисною, проте безнадійною городиною. Останні роки фірма збанкрутувала і про виноградники просто забули. Вони заростали дикою коноплею, яка стрімко тяглась угору під теплим і турботливим субтропічним сонцем. Молдавани вже другий місяць ласо озирали конопляні угіддя і лише й чекали, коли прийде вересень, а з ним — благословенна пора врожаю. У вересні конопля, що називається, заколосилась. Молдавани надовго забрідали в теплі й духмяні насадження, розтирали в руках стигле листя і мрійливо обнюхували свої чорні від мазуту і зелені від коноплі пальці. Потому повертались із повними кишенями, падали на старі скати й до ночі курили, дивлячись на згасаюче море та рахуючи штучні супутники. На тих таки скатах вони й засинали і спали аж до обіду наступного дня.

Одяг їхній пропах стиглою сонячною коноплею, конопляні зерна забивались їм до кишень, шкарпеток та ніздрів. Зранку прилітали важкі вересневі бджоли, сідали на їхню темно-коричневу пересушену часом шкіру і прямо з них збирали пилок. Прудконогі павуки плели свої сіті в їхніх кишенях, а божі корівки залізали їм до черевиків, аби знайти там затінок, спокій і забуття. Весь урожай молдавани збирати не поспішали, справедливо вважаючи, що він і так належить їм і що навряд чи комусь спаде на думку гнати комбайн у гори, аби накосити коровам на зиму канабісу. Аж якось удень, відійшовши від учорашнього і розраховуючи на прийдешнє, вони прийшли на плантацію і побачили там чужинців, котрі радісно оббивали нічийні кущі. Були це растамани з Красноярська, які другий тиждень намагались вибратись до якогось залізничного вокзалу, без грошей, документів і шансів на успіх, і випадково натрапили на незаймані землі. Між молдаванами і растаманами з Красноярська виникла коротка сутичка, внаслідок якої растаманам було завдано поразки і вони змушені були відступити в гори. Спочатку вони хотіли здати молдаван правоохоронним органам, аби ті прихопили нахабних бессарабців, але своєчасно зрозуміли, що разом із бессарабцями, правоохоронні органи скоріш за все прихоплять і весь урожай. Молдавани теж не наважились здати растаманів міліції, а самі вони повертатись до Красноярська, схоже, не збирались.

Склалась патова ситуація. Молдавани вирішили красноярців на поле не пускати і влаштували цілодобові чергування. Вночі вони прикочували з бази чорні автомобільні скати, підпалювали їх, і в світлі палаючої гуми охороняли своє добро. Над їхніми головами, серед чорної, як та ж таки гума, ночі, голодним блиском сяяли очі растаманів, котрі не наважувались підійти поближче і з безпечної відстані жадібно оглядали стиглі пагони. На третю ніч недосипу і перекуру молдавани пішли на компроміс — дозволили растаманам набити повні наплічники коноплі, але після цього ті мали відразу ж забратись звідси, бажано безпосередньо до Красноярська. Растаманам двічі повторювати не довелось, вони швидко запакувались і плекаючи неабиякі надії щодо власного растафаріанського майбутнього, спустились в долину. Тут їх і накрили правоохоронні органи. Разом із їхніми наплічниками.

Після короткого але інтенсивного допиту растамани розкололись і здали місце знаходження плантації. А ось самих молдаван, до їх честі, не здали. Міліція приїхала на плантації з косами, сержанти скинули портупеї і почалася косовиця. З лісу за кожним помахом коси сторожко спостерігали знедолені й розчаровані молдавани. За пару тижнів погода вкінець зіпсувалась і почались дощі. В жовтні в СІЗО помер генерал. Лікарі констатували смерть від сердечної недостатності й довго замащували три кульові отвори в генеральському черепі. Молдавани дивились похорони по телевізору й пили одеколон за упокій генеральської душі. Наприкінці жовтня приїхала генеральська донька, сказала, що татові рахунки ще й досі заморожені, тому доведеться почекати до весни, а з весни можна буде знову братись за роботу, оскільки, як мовиться в давньому молдавському прислів’ї, робота, вона не вовк, і доки рахунки не розморозять оплачувати її ніхто не збирається. Молдавани вирішили, що додому їм їхати особливого понту немає і краще вже зимувати тут. Заодно і на дорогу тратитись не доведеться. І залишились на автобазі. Без роботи і повноцінного спілкування вони зовсім здичавіли, в місті їх боялись і відпускали їм крупи та макарони в борг. Один із молдаванів одружився в місті з циганкою, з якою познайомився на автобусній зупинці, і від’їхав разом із нею в невідомому напрямку, навіть не повідомивши товаришів.

Ще один прибився до татарів і навіть хотів прийняти іслам. Працював у підпільному цеху з виготовлення кави і до земляків повертатись не збирався. Третій здійснив крадіжку в місті, зламавши двері аптеки і набивши кишені якимись імпортними препаратами від застуди, котрі у взаємодії з колою давали галюциногенний ефект. Наступного дня потрапив до лікарні з сильним розладом шлунка, очевидно від коли, тиждень провалявся в палаті, звідки його й було депортовано до осінньої непривітної Молдови. Решта молдаван на якийсь час затихли і жили на території автобази, як семеро гномів, нікому особливо не заважаючи, здаючи на металолом усе, що їм вдавалось знайти, й торгуючи в місті рештками зібраного восени канабісу. Зима видалась теплою і дощовою, вдосвіта вони виходили з гаражів, розпалювали багаття, грілись навколо нього й дивились на море, котре тьмяніло внизу чорним важким сріблом.

Спустившись у місто, вони сиділи в барі, пили кріплені вина й слухали музичний автомат. Час від часу влаштовували бійки з місцевими. Кидались у бій, підтримуючи один одного, а коли місцевих було надто багато, швидко відступали тісними вуличками, що тяглись угору, несучи на плечах поранених товаришів. Підіймались до себе на автобазу, сідали коло телевізора й дивились усе підряд — ток-шоу, новини, навіть рекламні блоки. Але коли починався футбол, телевізор вимикали взагалі, оскільки не знали за кого їм тут, у цих горах, вболівати.

4

В Ялті вони зупинилися в татарських кварталах. Були це кілька багатоповерхових будинків, захоплених татарами. Влада вже кілька років намагалась їх звідти виселити, але татари тримались дружною комуною і всі напади відбивали. Чорношкірий Габріель провів Вєтала якимись закутками, вони зайшли з чорного входу і опинились у насиченій темрявою та запахами проймі будинку. Габріель впевнено йшов попереду, підіймаючись угору темними сходами, заходив до помешкань, які не