Читати книгу - "Піца Гімалаї"

— Смакота!

— …і коли розверзлись небеса і пішов каральний дощ із вогню, солдати ним скористалися, щоби все, як слід, досмажити.

Редька не хотіла думати про те, що всі дурниці верзуться, щоби заглушити страх. До того ж якого страху було в ній більше — раціонального, що вимагав швидких рішень, чи ірраціонального, що липкими пальцями ворожих духів намагався спинити коліщата мозку — сказати було годі. У будь-якому випадку, єдина правильна дія в подібній ситуації — не панікувати. Страх подібний на простирадло, кинуте тобі на голову в темній кімнаті. Варто позбутися його, як очі поволі звикають до мороку, і вже стає видно, куди йти.

…Двома (трьома, трьома з половиною? Всі батареї сіли, сонце за хмарами ходило скромно, як вправна гейша) годинами пізніше Дордже таки смажив над вогнем ховрашків. Чи їх двоюрідних братів гірських — натураліст із Редьки був не першокласний. Вона намагалась не дивитися, як він оббіловував їх, і навіть не питала, як упіймав. А от їла з апетитом.

— Нашипаєш на це приправ від мєшної мівіни — і йде як діти в школу! — з набитим ротом патякала вона. М’ясо було жорсткуватим, але добре пропеченим. — А прикинь, — розправилась із першою тушкою вона, — наловити б тих щурів, що бігали над нами в стайні? Мішка два хавла би було!

— Ага. Вони там точно вгодовані. І м’ясо не гірше, ніж у білочок. Правда, шлунки фаршировані рисом, скоріше.

— Ну, на голодний рік і це піде.

Редька задерла голову. В відблисках полум’я їх споруджена між гілок близько вирослих дерев халабуда видавалась чимсь іще химернішим, ніж була.

— Диви-диви, ніби баба сіла якась на дереві над нами.

— І шо? На голови насцяти нам збирається?

— Нє. Казку почитати. Ану я вилізу і буду їсти в постілі! І кавла мені туда подаш, ага?

Редька подерлась на цілком доступну висоту. Втім для вовків вона, згідно її твердого переконання, доступною не була. А ведмідь що? Ведмідь і високе дерево потрусив би, якби дуже їсти хотів.

Наступної секунди Редька гепнулась. Не ясно, якими інженерними даними вона користувалася, лаштуючи їм кубло, але варто їй було повністю розлягтися зверху спальника, карімата й гілок, як все з тріском обламалося й виправдало закон Ньютона.

— А-а-а-а…. Сука… — жалібно заквилила Редька. — І хто ж таке гамно набудував?!

— Добре, що гамно було не високо. — Дордже, здавалось, співчував по-справжньому, допомагаючи їй підвестися. Редька забилась не сильно. Тільки, як вважала, «відбила собі шлунок і кишки». Що, зрештою, не завадило їй ум’яти ще двох ховрашків за півгодини.

Дордже трохи помучився, перебудовуючи їхнє ложе на інших деревах. Світло від вогню туди не діставало, а ліхтарика було не дуже доста. Врешті-решт, у нього таки вийшло, і, запивши дивне м’ясо чаєм, вони обережно повкладалися спати, турбуючись не так про вовків і зловісну темряву довкола, як про реакцію незвиклих шлунків на новітню дичину.

Спала Редька з перервами. Коли їй таки вдавалося бороти втомленістю тіла горбату незручність кубла і мозок провалювався в сон, на обрії зринало те саме дерево, на яке вони йшли аж до присмерку напередодні. І якраз під деревом — Редька це точно знала вві сні — й були зариті дивні скарби зі спадщини Дордже. Тим паче, на них вказували мовчазні коза й корова, сидячи кожна на своїй гілці.

32

Редька всілась на самому краєчку провалля над рікою. Десь внизу кипів потік, чіплялися за кольорові скелі сосни, дзвеніла круглими дзвониками худоба. Десь іще далі, в столиці її вічно замученої країни люди «вертілись, щоби жити», і де їм було знати, як живе зі своїм простим щастям із приводу Редьчиної шоколадки дівчинка народу нубрі, звісившись із піддашшя своєї хатки й спостерігаючи за Редькою, що спостерігала світ.

— Як ти там казала? «Атракцион нєслиханой щедрості»? — посміявся Дордже, розглядаючи одночасно замурзану в шоколад дівчинку й розімлілу Редьку.

— Ага. Це дар богам за то, що ми викумкалися. Ну, чи глистам. — А ти бачив, що вони не вміють «марси» розпаковувати тут? — Вона ж із папером почала жувати спочатку.

— А хто тобі сказав, що папір несмачний? Сама ж точно не пробувала. Оно який красивий, кольоровий.

— Ага. Якось спробую. В наступному житті. Коли дійду до супермаркету. Це мій останній золотий запас був, між іншим.

— От і молодчина.

На поріг хатини вийшла, вочевидь, баба чи прабаба малої. В руках вона тримала глиняну люльку, з котрої густо валив сірий дим.

— Ого. Бабусік. Мінздрав прєдупрєждає. Хоча… раптом то ми її дим згори побачили, і він нас врятував?

— Давай так і думати, — посміхнувся Дордже. — Бо версія про те, що компас нарешті запрацював, бо скінчилися корисні копалини в землі, якась песимістична.

— Ага. Ідемо собі, як два антрополога з відшибленою пам’яттю. Давно не було вже зв’язку з громадськістю… хоча звідки йому там узятися? — Редька знічев’я поклацала кнопкою летаргічного джіпіеса. — Це ж ми вже фіг коли його тепер зарядимо? Електрики тут нема, хоча могли б хоч на експорт фігачити її. Оно скільки річок із порогами!

— О. А кажеш, пам’ять відбило. Ба, як скоро активізувались знання економічної географії світу. Підеш у місцеві депутати?

— Ага. Тільки скажи, в який бік у них іти.

— Шім-шім? — доївши батончик і витираючи руки об поділ, поцікавилась пелехата дівчинка.

— Сезам, — впевнено відповіла Редька. — Відкрийся. Слухав у дєцтві пластинку про Алі-бабу і сорок розбійників?

— Не знаю. Може, й слухав.

— Ет! Слухав! Якби слухав, на все життя б запам’ятав.

І Редька голосом хитровикроїного театрального фальцетника завела:

— Ана мнє нравіцца… Што ти — красавіца!

— Шім-шім? — дівчисько зіскочило з даху.

— А й справді гарна дівчинка. — Дордже погладив скуйовджену чорну голівку. Дівчинка грайливо блиснула на нього очицями. — Чайна шім-шім.

— Тю! Ти ж казав, їх тут не можна по голові гладити? Чакра там якась особлива?

— Кому можна, кому ні… — Дордже краєм ока спостерігав, чи встигне образитись Редька.

Та видула шмарки.

— А шо таке «шім-шім»?

— Солодощі. Малі їх тут так називають. А трьома селами нижче — вже по-іншому.

— Ого. Пробивна мамзель, нічо не скажеш. І шо у них у всіх до тебе за справа така? Може, прекрасного принца в тобі бачать?

Дордже здивовано глянув на Редьку.