Читати книгу - "Чого не гоїть огонь"

Троян не помилився, попав саме в точку. Ще не доїхав до Мостів, як помітив здалека валку авт, а з нею колону піших, що поволі висувались з лісу нерівною, глибокою дорогою. Він скомандував зробити розстрільну, залягти і відкрити по мадярах огонь. Не чекаючи такого, мадяри розгубились, почали залягати, пробували відстрілюватися, але сорок автоматчиків сипали на них своїм шротом; передні машини загорілися, загатили дорогу, зчинилась паніка, одні почали бігти під огнем назад до лісу, а інші викинули білий прапор.

Вечоріло, пролітав легкий сніжок. Мостиською долиною від ставу тягнуло холодом, несло назустріч партизанам згаром і димом бензини. Партизани припинили огонь. Мадяри, у своїх бронзового кольору уніформах, стояли юрбою над валом з піднятими руками. До них з автоматами напоготовлі поволі засніженою долиною наближались троянівці. Троян ішов на чолі і, коли наблизився, гукнув по-німецьки:

— Прошу командира вийти сюди!

Негайно з юрби мадяр виступив офіцер, швидко підійшов до Трояна і, ставши наструнко, заявив:

— Ми, третій батальйон шістнадцятого полку гонведів, здаємося в полон!

Почали обшукувати полонених, зносити докупи трофеї, підбирати мертвих і ранених. А як стемніло, на Мостах, у хаті мельника, на допиті майора гонведів Варги Троян довідався, що майорові була обіцяна нагорода і два тижні відпустки за розгром Троянової ватаги, а також що провідником мадярів був якийсь цивільний, правдоподібно місцевий, молодий чоловік, який, одначе, лишився на Борщівці… Після опису зовнішности того провідника Троян одразу пригадав свого брата, але не сказав нічого. Далі майор гонведів заявив, що засадничо командування мадярських залог на цьому терені не має бажання втручатися у місцеві справи, що воно розуміє вимоги місцевого населення і навіть готове укласти з українськими партизанами таємний договір про взаємну нейтральність. Майор просив указати, до кого, коли і як можна у цій справі звернутися, а тим часом він дає слово чести мадярського офіцера, що, коли його відпустять, ані він сам, ані його батальйон не братиме участи в акціях проти українців.

Над ранок обидві сторони розійшлися.

Обтяжені багатою здобиччю, включно з двома легкими автомашинами, під раннє світання, зовсім сонні і втомлені, верталися троянівці — одні на квартири на Залужжя, інші на Попівщину, де мали свої магазини. А другого дня, з невеликою групою автоматчиків, Троян брав участь у похороні своєї Марусі і братової Домахи. Церква була повна людей, співав великий хор, отець Дормидонт зворушливо правив панахиду. В голосі отця звучали жаль, розпач, благання. Його власних троє синів і дві дочки загинули протягом останніх років по тюрмах, концентраційних таборах, засланнях.

Ці дві нові жертви були для отця Дормидонта лише продовженням тієї ж лінії буття на цій землі, і тому він, що вірив у Божу волю, був у великому моральному клопоті, бо не міг збагнути, якими саме шляхами ходить та Божа воля, що так жорстоко переслідує малих і невинних. У своїй прощальній промові він висловив думку, що «людина може дійти до краю свого терпіння, що закони Смерти, закони Огню можуть стати для неї незрозумілими, що в її серце може зайти розпач, і тоді не знайдеться ані на землі, ані в небі сили, що могла б спинити діяння такої людини».

Невідомо, чи зрозуміли слухачі отця Дормидонта, але коли й не зрозуміли його слів, то зрозуміли його чуття. Сльози текли по обличчях жінок, мов занімілі, стояли чоловіки, кадильний дим зносився під баню церкви, звуки «вічної пам'яті» розливалися й заливали простір.

Троян стояв мов витесаний з каменю і дивився у воскові обличчя Марусі і Домахи. В його душі відбувався Страшний Суд. Він бачив увесь той довгий шлях, яким проходять живі, гарні, веселі, бурхливі жінки й чоловіки і, дійшовши ось до цього місця, таємничо зникають у землю, розчиняються в космосі, в Божих просторах, де нема ні кінця ні краю. Господи, дай збагнути твою незбагненну велич!

І при цьому, якось ненароком, нехотячи, Троян згадав брата свого. Він глянув на намальовану на вівтарі темною фарбою голову з терновим вінком на скропленому кров'ю чолі, пригадав собі слова всепрощення, і йому зробилося так боляче, ніби він випив огонь. Він виразно зрозумів, що в цьому місці між ним і Людиною в терновому вінку стоїть неперехідна межа. І не лише між ним і Людиною — між багатьма і Людиною. Між Богом і Людиною. Між Соловками, Колимою, Бухенвальдом — і Людиною. Між тими мільйонами й мільйонами по всій широкій землі, що сьогодні стоять проти себе самих і проти Людини в терновому вінку.

Троян був потрясений, пригноблений. Не вернувся на Запоріжжя, віддав сина тещі, а сам пішов на Залужжя і зачинився у своїй хатині з найближчими.

Ця стародавня, рублена, похилена на захід хатина. Ці її троє кволих, на чотири шиби, віконець. Ці задимлені й засиджені мухами сволоки барви вудженої шинки, ці лави широкі, вичовгані, шашелем сточені, ці ікони темні й злинялі, цей стіл кривоногий, розхитаний.

Троян пригадує, коли тут ще жили тітка Зінька, дядько Корній, їх дочка Катерина, їх зять Павло. Пригадує, як він тут одного разу ночував ще школярем, спав на отій он лаві під вікном. Було душно і чадно. Раненько тітка Зінька затопила в печі і напекла підпалків, що він їх потім ніс у своїй шкільній торбині і що пахли ріпаковою олією.

Троян тут був сам із собою, або сам із своїми, нікому не перешкоджав, нікому не відбирав місця. Його варта містилась через сіни у малій «дідовій» хатині. По всіх стінах, мов у музеї, висіли автомати, пантронташі, кобури, на столі лежали розгорнені мапи, під сволоком висіла на дротині лампа-ліхтар, надбита й закурена.

Цього вийняткового вечора поговорив Троян трохи з Царенком, поснував якісь нові свої плани, подумав, що і як з тими пюцами та даргелями, а коли Царенко відійшов — ліг на своєму вимощеному соломою ліжку, заклав руки за потилицю, дивився в стелю, але нічого там не бачив, і так думав і не думав, здавалось, засипав, а одночасно всі події останніх двох днів були біля нього і в ньому.

У двері двічі застукали.

— Хто? — озвався Троян, не встаючи.

Вартівник назвав себе.

— Входь!

Вартівник увійшов.

— До вас, командире, якась баба проситься, — проговорив сирим, дубовим голосом, з нерозлучним автоматом начерезруч.

— Що за баба? — спитав Троян з нехіттю.

— Не знаю. Не каже, хто вона. Каже — до вас.

— Пусти! Лише обшукай.

Рипнули старечі, замокрілі від пари двері, і на порозі з'явилася, справді як сільська баба, в короткому кожушку і великій хустці, Віра.

Троян ніяк цього не