Читати книгу - "Пан Ніхто"

Та мене буде одразу ж викрито. Єдиний порятунок — сказати правду. Інакше все піде шкереберть.

— Готель «Термінюс».

— Телефон?

Називаю номер телефону.

Тільки-но я вимовив цифру — Кралев уже стоїть у дверях чорного ходу.

— Візьми навушники, — наказує він мені, — і на власні вуха почуєш наслідки перевірки. Якщо ти не збрехав, я скажу: «Все гаразд, Бобев», — і можеш бути вільним. Якщо ж адреса неправильна — сам знаєш, що на тебе чекає. Раджу не наближатися до дверей, перш ніж я скажу: «Все гаразд». Інакше я ні за що не ручаюсь.

Він виходить, зачиняючи по собі двері. Клацає ключ у замку з того боку.

Я, звичайно, не збираюся брати навушники й чекати, доки Кралев скаже: «Все гаразд». Мені треба розумно використати ці кілька хвилин життя, поки він перевірить Лідину адресу. Кралев не стане зводити зі мною рахунки, перш ніж не пересвідчиться, що відшукав Лідине сховище.

На горищі темно, а мені здається ще темніше після сліпучих променів ліхтаря. Намацую на стіні вимикач і клацаю. Приміщення заливають мертві жовто-зелені промені. Напевно, попередній винаймач квартири захоплювався фотографією, — такі лампочки використовують лише в фотолабораторіях, — але зараз це світло здається мені зловісним.

Двері на чорний хід відчиняються всередину. Підпираю їх шафою, підтягаю до неї другу. Барикада не дуже надійна, але якийсь час протримається. Сподіваюсь, що грати у вікні також ненадійні. Та я помиляюсь. Виламати грати неможливо без спеціальних інструментів, а їх у мене немає.

Лишаються ще парадні двері. Підходжу до них, припадаю до замкової шпарини й напружено слухаю. Знадвору жодного звуку. Під дверима не видно світла, отже, на сходах темно. Тільки-но збираюсь несподівано вибігти на сходи, як ручка дверей повільно опускається. Хтось обережно перевіряє, чи замкнені двері. Це Ворон або Вуж.

Поки я стою біля дверей, з того боку клацає замок.

«Загородився», — долинає глухий голос Вужа, і за мить моя барикада вже загрозливо трясеться — Вуж щосили гамселить у двері. Один, другий, третій удар. Навряд чи шафи довго стримуватимуть його удари: єдине, чого не бракує Вужеві, — це сили.

Знову безнадійно роззираюся довкола — віконце з масивними ґратами, двері парадного ходу, за якими мене підстерігають з пістолетом у руці, маленькі двері чорного ходу, що вже тріщать під натиском здоровила. Важко навіть вигадати кращу пастку за цю, в якій я опинився. Не лишилося ніякої надії, хіба що тільки думати: через скільки хвилин настане кінець.

Усе втрачено. Мій погляд падає на купу старих книжок і газет. А може, ще не все? Квапливо згрібаю оберемок газет і кидаю їх крізь грати на дах будинку. Потім підпалюю й вертаюся взяти ще.

Через кілька секунд на даху вже палає неабияке вогнище, його полум'я тривожно звивається у мороці ночі. Папір горить швидко, та я підкидаю ще й ще. Полум'я вогню на даху старенької будівлі стає чимдалі вищим і небезпечнішим.

Горище виповнюється димом. Мені важко дихати. Обливаючись потом, я продовжую гарячково жбурляти книжки й газети, а тим часом удари Вужа стають дедалі настирливішим. Розхитана барикада навряд чи протримається більш як три-чотири хвилини.

Аж раптом здалеку чути протяжне завивання пожежної сирени. Задихаючись від кашлю, я припадаю до стіни, сповнений нових надій. Звук сирени посилюється, незабаром вона вже пронизливо виє на дні вулиці Прованс. І ось на сходах чути важке тупотіння ніг.

Вуж перестав гамселити. Незважаючи на свою природну тупість, здоровило, напевно, збагнув, що треба тікати, аби не встряти в халепу. Я гашу світло, тихо відмикаю головні двері й ховаюся за ними так, щоб мене не помітили, коли їх відчинять. Невдовзі двері розчахуються — і в приміщення вбігає кілька пожежників, тягнучи за собою шланг і вогнегасники. Відчинені двері, клуби диму й те, що увага всіх прикута до вогню, дають змогу мені непомітно вислизнути з горища. Та спочатку я зазираю в щілинку — чи й досі Ворон чатує на сходах? Він, напевно, кілька хвилин переховувався у квартирі Младенова, а тепер знову піднімається на горішню площадку. Я б сказав, що він злий і настирливий, як бульдог, але боюсь образити тварину.

В ту мить, коли Ворон долає останню сходинку, я стрімко вихоплююся з-за дверей і щосили б'ю ногою в живіт охоронцеві Центру. Ворон розмахує руками, намагаючись утриматись на ногах, та, оскільки позаду немає ніякого опертя, гепається спиною на сходи і з гуркотом скочується аж на долішню площадку. Я біжу за ним, перестрибуючи по дві сходинки, та, як тільки наздоганяю Ворона, він підскакує і хапає мене за ноги. Допомагаю йому підвестись і заціджую знову, — тепер уже в жовті зуби, метнувши його на наступну площадку. За цим разом Ворон не ворушиться. На щастя, він стукнувся головою, і дай боже, щоб колись отямився.

Затамувавши подих, намагаюся ступати повільніше, як людина, яка вийшла довідатися, чому це такий шарварок довкола будинку. Внизу юрмляться мешканці і перехожі ґаволови. Кралева й Вужа серед них немає. Пірнаю в натовп, дослухаючись, про що говорять, і, переконавшись, що на мене не звертають уваги, простую вулицею геть, роздумуючи над тим, що паризькі роззяви — диваки. Правлять теревені про кілька спалених на даху газет, і нікому з них не спаде на думку, що, може, поверхом нижче в цей час лежить убитий політичний діяч.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

На моєму годиннику лише дев'ять, і мені здається, що він спинивсь. Та, піднісши його до вуха, пересвідчуюся, що він працює. За такий короткий час сталося так багато подій, що в мене відчуття, наче вже північ.

Те, що зараз тільки дев'ята, мене, звичайно, тішить. Беру на Лафайєт таксі й їду до вулиці Вів'єн, де полишив свого «ягуара». Однак подорож марна: машини немає.

Рушаю вузенькою вуличкою назад, обмірковуючи свої найближчі плани. Та, діставшись майдану біля Бірже, помічаю, що мене оточено щільним кільцем: один тип іде попереду, другий позаду, а третій стежить за мною із зеленої «веспе».

Система стеження свідчить, що це, звичайно, не люди Кралева. Сьогоднішнє стеження за мною з «сітроена» й темно-синього «Меркурія» вели також не люди Кралева. Отже, це американці або ж мої друзі французи. Найвірогідніше, що французи.

Хтось інший, вразливіший, на моєму місці, напевно б, образився, що за таку самовіддану працю на благо відповідних служб ці самі служби ще й беруть тебе на приціл. Та я рідко дозволяю собі на когось ображатися, до того ж я добре знаю правила гри, аби розраховувати на якусь вдячність.

Єдине, що я розумію в цю мить,