Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

Боявся, що, подивившись на Ганну, не зможе розмовляти офіційним тоном. А саме так він вирішив надалі розмовляти з нею.

— І не скоро повернетеся? — несміливо спитала ще Ганна, слабко посміхаючись. Петро не знав, звісно, чого їй коштувала ця вимушена усмішка, бо не підводив очей.

— Не знаю, — так само сухо відповів він.

— І чого це ви такий лихий? — спробувала Ганна пожвавити діалог.

— Я просто зайнятий… часу немає, — не піддавався Олд-Бой, перевівши погляд на порожній стілець.

Ганна зітхнула. Як важко розмовляти за таких умов, подумала, мовчить, не хоче відповідати, а їй же так хотілося поговорити з ним. І чого він розсердився? Невже все через Сашка? Так вони ж просто, по-товариському, розмовляли, милий Петре Микитовичу. Невже він цього не розуміє, не розуміє, що їй хочеться сказати щось дуже-дуже лагідне, бо ж він од’їжджає. Сашко її зовсім не цікавить, а от… Обірвавши хід своїх думок, Ганна ще раз подивилася на суворе обличчя Олд-Боя.

— Я теж, мабуть, незабаром поїду до міста. Практика моя кінчається, — сказала вона.

— Ну що ж…

— Сумно буде у радгоспі… після вашого від’їзду, — дипломатично натякнула Ганна.

Олд-Бой несподівано спалахнув: сумно, їй?!

— Сподіваюся, що ні, — злісно й запально відповів він. — Вам тут не дозволять нудьгувати.

— Хто? — простодушно спитала Ганна.

— Та знайдуться. Пробачте, мені треба йти.

І Олд-Бой раптом як метеор вилетів з лабораторії. Вже з коридора пролунав його лютий голос:

— Наприклад, красномовець Сашко!..

І він зник, уже клянучи себе за нестриманість. Хоч би вона не почула того брутального вигуку!

Але Ганна все чула. Її очі наповнилися сльозами, дівчина безпорадно прихилилася до одвірка. Вона ніяк, ніяк не сподівалася такого! Щоб такий ввічливий, розумний, завжди уважний до неї Петро Микитович міг отак грубо образити її, навіть не натякнувши, а недвозначно кинувши несправедливе обвинувачення, наче вона й Сашко справді… Ганна сіла на стілець і гірко заплакала. Рясні сльози текли по її щоках.

— А я ж так хотіла, — захлинаючись, казала вона собі, — щоб усе було гаразд, умовляла його не сердитися, мало не сказала прямо, що кохаю його, і нікого, нікого більше мені не треба, не тільки Сашка, а й нікого іншого, крім цього суворого, милого Петра Микитовича, Петра, Петра…

Олд-Бой не бачив і не чув цього. Злий і сердитий сидів у машині поряд з Богданом. Добре, що Іван Петрович, поринувши в свої думки, мовчав. А коли Богдан спробував запитати, чого Петро такий похмурий, той так злісно глянув на нього, що в хлопця зникло будь-яке бажання питати вдруге.

Машина од’їхала. А Люка та Сашко лишилися біля воріт радгоспу і ще довго дивилися їй услід.

— Не журися, Люко! Незабаром і ми поїдемо до міста. І тоді довідаємося, що вони робитимуть.

— З генератором? Ти це мав на увазі? — спитала вона. — Як ти вгадав мої думки?

— Бо в мене такі самі, — щиро визнав Сашко.

Люка знизала плечима.

— Довідаємося… не раніше, як за два тижні.

— Ти гадаєш, що за два тижні ми впораємося?

— Напевне.

На цьому розмова й закінчилася. Ніхто з них, немов за мовчазною взаємною домовленістю, не торкався її, хоч кожному страшенно хотілося взнати, що мав на увазі Іван Петрович, коли казав: робота з генератором піде в іншому напрямку. Якому саме? І чому попередив, що керуватиме цією роботою він сам? Мабуть, передбачалося щось важливе…

Наступного дня Люка й Сашко виводили середні цифри опромінення; було це малоцікаво, але конче потрібно для їхнього загального звіту. І це треба було робити ще принаймні кілька довгих днів!

А ще через день ранком Люка прокинулася від шаленого гуркоту в двері. То стукав Сашко.

— Мерщій, Люко, мерщій! Біжи послухай, що передають по радіо! Та швидше, швидше. Про наш генератор, про Івана Петровича, про все!

Вони бігли до їдальні, і збуджений Сашко по дорозі розповідав:

— Згадують про наші дослідження з худобою, про те, як генератор спиняв мотори. Кажуть, що академік Антохін дуже високої думки відносно ефективності генератора! Ось, ось, слухай!

— …Одним з практичних застосувань надзвичайного міліметрового випромінювання з інфразвуком, про які ми щойно говорили, є його вплив на шкіру людини. Як стверджують експериментатори, нове проміння так активізує шкіру, що після опромінення лисина вкривається густим волоссям…

— Ти бач, тепер до Олд-Боя побіжать усі лисі нашого міста, — сказав Сашко сміючись. — Додаткове навантаження. Це ж яка реклама!

— А ось і відповідь на наші запитання щодо подальшої роботи, — враз посерйознішала Люка, прислухаючись.

— …Тепер під керівництвом академіка Антохіна провадитимуться нові дослідження в іншій галузі, вже не біологічній, а електротехнічній.

— Отже? — проговорив Сашко багатозначно.

— Отже, треба швидше кінчати нашу роботу в радгоспі, — відповіла в тон йому Люка. — Ой, Сашко, щось мене більше цікавить нове застосування генератора Олд-Боя, ніж мої кролі!.. Хоч я й не знаю звісно, чим саме я можу бути там корисною, — визнала вона зі смутком.

Сашко не відповів. Він думав про новини, які щойно почув. Керування на відстані, телемеханіка. І потім — подача енергії на відстань без дротів… Це, дійсно, захоплюючі речі! Невже Олд-Боєві пощастить усе це здійснити? “Під керівництвом академіка Антохіна…” Що ж, коли сам Іван Петрович узявся до цього.

— Ходімо, Люко, — сказав нарешті Сашко. — Нам таки справді треба якнайшвидше закінчити підрахунки. У місті тепер починається велика робота. Ходімо!

15. ПЕРШІ ТРИВОЖНІ СИГНАЛИ

Академік Іван Петрович Антохін, здавалося, втратив геть усю звичну поважність. Він тепер майже весь час був у лабораторії, біля генератора, запально сперечався з Олд-Боєм, Богданом і навіть з Сашком та Люкою, що, закінчивши копітку працю в радгоспі “Перемога”, повернулися до міста. Іван Петрович, захоплений новим винаходом, не терпів заперечень, коли висловлював свої думки, хоча вони й здавалися декому з присутніх фантастичними.

— Звичайна телемеханіка для нас — минулий етап. У принципі ми вже розв’язали цю проблему, — палко говорив він, постукуючи паличкою в такт своїм словам. — Друже мій, Петре Микитовичу, перед нами тепер інша велетенська перспектива! І навіть не одна, а ціла низка блискучих, неосяжних перспектив! От ми розв’язали проблему роздрібнювання граніту і взагалі твердого матеріалу. Що ж, проблема ця була хоч і побіжна, але досить цікава!

Справді, дослід, що його науковці зробили кілька днів тому за пропозицією академіка Антохіна, був неймовірно цікавий!

У броньовану камеру, яку поставили на подвір’ї перед лабораторією, поклали гранітну брилу. В камеру можна було зазирнути крізь маленькі круглі ілюмінатори, — маленькі, бо Іван Петрович висловив побоювання:

— Шматочки граніту — річ небезпечна. Що станеться