Читати книгу - "Любові полум’я"

дзвін на Пасху. Її душа з невимовним болем і тугою увійшла в резонанс з тим передзвоном і гуркотом нічної грози, та втлумлювала усе її єство і життя, і дух у смертельні тортури забуття. Хотілося померти.

"Боже Великий, скільки сил і мрій зараз зведено нанівець! Скільки марно виплекано надій і сподівань! Напевно, не в новину таке у цьому світі, але для мене це, як смерть!", розколювалася від тяжких дум голова. А душу роздирав пекельний біль втрати.

Не розуміла цього його вчинку, тому страждала. Із шаленою швидкістю змінювала одна думка іншу у її голові. Та жодною з них не винуватила його. Був дивним, сам не свій. Поводився, як запрограмований. Не хотіла думати про те, що це за сила була. Їй видавалося це настільки принизливим і недостойним, що відганяла від себе ці сумніви. Зрештою у сучасному світі відкрилося стільки таємного і незвіданого, що годі й думати. Все одно не вгадаєш. Знала одне, буде молитися: за нього і його долю. Певно, що не просто так з’явився у її житті. Зробила великі кроки назустріч своїй мрії і продовжувала іти далі завдяки йому також. Не залишалася сама, бо у неї були її мрії, мрії що вже почали здійснюватися. І Віола була переконана, що не має жодного права дати собі зараз слабинку, розкиснути, піддавшись руйнівному жалю.

Вона ще довго незворушно стояла, незважаючи на зливу, втупивши погляд у темний тунель дороги, де здавалося щойно зникло світло фар його авто…

Вибір

(за два тижні до автокатастрофи)

Слизькою від дощу дорогою на шаленій швидкості мчить білий мерседес-купе. Він обганяє усі машини, не зважаючи на ями і каміння звивистих карпатських шляхів. Автомобілі із зустрічної сигналять і блимають йому фарами. Та різке світло ксенонів оскаженілого авто ніхто і не думає вимикати.

— Швидше, ми не можемо запізнитися, — підганяє пасажирка.

За кермом жінка. Вчепилась у нього обома руками, на яких аж пульсують жилки, видаючи хвилювання. Вона зосереджено вдивляється поперед себе і ніяк не реагує на спонукання своєї супутниці. Та, як тільки старенький форд, що ледь трюхає перед ними, звертає у вулицю, двигун мерседесу вмикається з подвоєною силою.

— І не називай мене на ім’я! — схопившись, наказує пасажирка. — Ти чуєш? Ніяких імен, окрім його.

— Я все зрозуміла. Нікого не називати, — голос її супутниці помітно тремтить.

— Ти вагаєшся?

— Ні! — відповідає наче твердо.

— Подумай ще раз. Поки не пізно. На їх боці страшенна сила. Могутнішої за неї немає! Це дуже серйозний крок, — пасажирка прискіпливо дивиться на свою подругу.

Жінка за кермом мовчить.

— Прийде розплата, щоб ти пам’ятала. І буде вона нелегкою, — співрозмовниця наголошує на останньому слові. — Це може бути і тяжка хвороба, і бідність, і казна що іще… Аж до того, що відіб’ється на долі твоїх дітей і онуків…

— Ти цього не казала, — нарешті вичавлює зі себе приглушеним, майже потойбічним голосом, вражена сказаним жінка.

— Ти вагаєшся?! Боїшся? — непокоїться інша. — Грошей я тобі не поверну! Так і знай.

— Не в грошах справа… Хай буде, що буде. Якщо я маю право вибирати свою долю, то я її вибираю! — зібгавши усю свою волю в єдине бажання, каже твердо і переконливо.

— Добре, — з полегшенням видихає співрозмовниця. — На перевалі зупиниш. Відтам у гору підемо пішки.

За кілька хвилин вони під’їжджають до точки призначення. Підіймаються на авто ще кілька десятків метрів у хащі, поки лісова дорога рівна, і виходять. Глухо ляскають дверцята і плямкає сигналізація.

Обидві одягнені у біле. Одна з них має на плечі блискучу чорну сумку. Інша несе у руках щось схоже на невеликий мішок, який, здається, ніби рухається сам по собі. На її тонких зап’ястях дрижать дивовижні браслети. Довгі пальці прикрашають персні з білого металу. На грудях баламкається велетенський оберіг-свастика, що так і вилискує у світлі блискавок, які наближаються. Відьма…

— Давай скоріше! Ми мусимо встигнути до грози. Пізніше буде надто небезпечно, — звертається вона до своєї супутниці, яка хоча і в гумових чоботях, а ступає каменистою стежиною обережно, наче балерина.

— Тут дуже слизько і каменюки повсюди, — пояснює, збиваючись.

Вони хутко, десь за двадцять хвилин добираються до верхівки скелястої гори, яка, ніби відрізана гама-ножем, різко закінчується прірвою з іншого боку дороги.

Місяць уже проковтнула важка грозова хмара і простягнула свій косматий подих до тієї Чорної гори.

Жінки приспішуються, як тільки-но вибираються на невеличкий голий острівець — залисину на краю страшного урвища. Тут дужий вітродуй. Робиться моторошно від його зловісних завивань у кронах дерев. На висоті у півтори-дві тисячі метрів немає ніякої грози. Просто накрапає. Трагічний сценарій зі світловими ефектами розігрується якраз у них під ногами, довкола узгір’я над пухкими хмарами. Однак здалеку усе ж лізе одне страшне, чорне, волохато-кострубате чудовисько.

— Можемо не встигнути. Я ж тебе просила! — з докором вигукує чаклунка.

— Поспіши… — просить подруга, мало не називаючи її на ім’я..

— Головне, щоб не погас вогонь. Ти взяла рідину для розпалки? — раптом стривожується.

Жінка витягає зі своєї елегантної сумки невеличку темну пляшку і подає іншій.

— Добре, — каже та і починає виливати рідину, виводячи нею химерні малюнки. — Ставай у центр. Коли звіря стане спокійним у моїх руках, одразу підпалюй!

Вітер посилюється. Він роздирає одежу на тілі і не дає спокійно стояти на місці.

— Вітер — наш союзник. Нам пощастило, — власниця браслетів зловтішно глипає на свою подругу і метушиться іще швидше.

Вона витягає з мішка напівживого маленького кролика і, натиснувши йому двома пальцями поблизу горла, примушує його припинити заяче шарпання. Тваринка смиренно повисає у її правій руці догори дригом. У лівій відьма тримає невеликий, схожий на клинок, ритуальний ніж з гравіруванням.

Дві білі постаті виділяються у спалахах магічної ночі. Вони розташовуються одна навпроти одної, на самісінькому краю гори. Раптом обабіч них спалахує вогонь, утворивши правильні круги з пентаклями посередині, і з’єднані між собою вузькою подвійною смугою полум’я. Подруга чаклунки закриває обличчя руками і скрикує:

— Я не сказала тобі, що боюся вогню!

Відьма моторошно мовчить. Лише розпростирає руки з широкими рукавами, наче крила і, підставивши своє обличчя небу і дощу, починає щось бубоніти. І хоча вона говорить достатньо голосно, та через грім і зливу, що посилюється, до вух її подруги долітають лише окремі кавалки слів і вигуки. Та спостерігає за ритуалом, не відриваючи очей, які заливає, як гіркими слізьми, рясною зливою, що дужчає і дужчає. Раз по разу вона змахує густу воду з обличчя, щоб не пропустити обумовленої миті.

Через декілька хвилин її