Читати книгу - "Поза часом"

— Про хлопця й негідника, — майже ностальгічно пригадує Лаура.

— От якби автор цього паліндрому звався Бодлером, це не мало б негативного забарвлення, а лунало б радше піднесено. Пригадуєш?

— Трохи, — каже Лаура. — О роде Авеля, спи, пий та їж Господь тобі всміхається прихильно.

— О роде Каїна, плазуй і жалюгідно помирай у твані.

— Так, а ще там мовиться щось ніби: Роде Авеля, прах твій угноїть паруючу землю, а далі: Роде Каїна, безталанні нащадки шляхами брестимуть, щось таке.

— Поки щури дітей твоїх всіх не зжеруть, — ледь чутно мовить Лосано.

Лаура затуляє руками лице, вона вже давно навчилася плакати беззвучно, знає, що Лосано не розраджуватиме її, а от Лауріта — так, їй видається кумедним цей жест, і вона сміється, доки Лаура не опустить руки і по-змовницьки їй не підморгне. Надходить година мате.

Ярара вважає, що мулат Ілла правий і колись-таки через цю дурну примху Лосано скінчиться пауза, під час якої вони принаймні в безпеці, принаймні живуть серед цього люду з Калагасти, залишаючись тут, бо не мають іншого виходу, чекаючи, поки час бодай трохи притлумить спомини про те, що було на тому боці, і ті, звідтіля, також поступово забудуть, що не змогли схопити їх, що вони загубилися в якійсь глушині, живі, а відтак винуваті, і тому встановлено ціну за їхні голови, навіть за голову сердешного Ріоса, котрий уже давно зірвався в провалля.

— Не можна бути в нього на повідку, — розмірковує вголос Ілла. — Хай там як, для мене він завжди шеф, є в ньому щось таке, навіть не знаю, як сказати, але воно в ньому є і мені цього досить.

— Він схибнувся через освіту, — каже Ярара. — Весь час про щось думає або читає, а це не йде йому на добро.

— Хтозна. Не знаю, чи через це, Лаура теж ходила на факультет, але по ній не видно. Не думаю, що це через освіту, він не тямиться, бо ми нидіємо в цьому закутні, а ще через те, що сталося з бідолашною Лаурітою.

— Помститися, — каже Ярара. — Він хоче помститися

— Всі ми хочемо помститися, одні — воякам, інші — щурам, тут важко зберегти здоровий глузд.

Ілла думає про те, що нестяма Лосано нічого не змінює, щури нікуди не поділись і полювати на них важко, люди з Калагасти не наважуються заглиблюватися в чагарники, бо пам’ятають історії з кістяком старого Мільяна та з ручкою Лауріти. Але й вони згубили тяму, а надто Порсена зі своєю вантажівкою та клітками, а ті, з узбережжя, та данці ще більші безумці, розкидаються грішми за щурів бозна чого. Це не може довго тривати, безглуздя колись таки скінчиться, і тоді знову голод, у кращому разі маніок, та й то не завжди, діти вмиратимуть з обдутими животами. Ні, краще вже залишатися навіженими.

— Краще залишатися навіженими, — мовить Ілла, і Ярара кидає на нього здивований погляд, а тоді сміється й згідливо киває головою.

— Головне не танцювати під його дудку, коли він розводиться про Хруща й усі ці речі, хай там що, він однаково кращий мисливець.

— Вісімдесят два щури, — озивається Ілла. — Він побив рекорд Хуана Лопеса, в того було сімдесят вісім.

— Не ятри рану, — говорить Ярара, — у мене лише тридцять п’ять.

— Сам бачиш, з якого боку не подивись, він завжди буде шефом.

Ніколи не знаєш до пуття, звідки з’являються новини; раптом хтось щось сказав у крамниці турка Абада, майже ніколи не відомо, хто саме, але люди живуть так осібно, що звістки наринають, як подуви західного вітру, що зрідка приносить трохи прохолоди, а часом і дощу — такого ж нечастого, як і новини, такого ж швидкоплинного, як цей дощ, який навряд чи врятує збіжжя, завжди жовте, завжди виснажене. Новина, навіть погана, допомагає й далі тягти лямку.

Лаура дізнається від дружини Абада, повертається на ранчо й переказує стиха, начеб Лауріта може зрозуміти, подає ще один мате Лосано, той неквапно смокче, втупившись у долівку, якою до вогнища повільно повзе чорна мураха. Він трохи випростовує ногу, розчавлює мураху й допиває мате, тоді передає Лаурі посудину, не дивлячись на неї, з рук у руки, як передавав уже стільки разів стільки речей.

— Треба ушиватися звідси, — каже Лосано. — Якщо це правда, вони невдовзі будуть тут.

— А куди?

— Не знаю, та й ніхто з тутешніх не знає, вони живуть, наче первісні або останні люди на цілій землі. Мабуть, на вантажівці до узбережжя, сподіваюся Порсена не заперечуватиме.

— Схоже на анекдот, — озивається Ярара; він скручує сигарету, неквапно ворушачи пальцями, мов гончар. — Їхати разом зі щурячими клітками, ти ба. А потім?

— Потім без проблем, — відказує Лосано. — Але на потім потрібні гроші. Узбережжя — не Калагаста, доведеться платити, щоб нас пропустили далі на північ.

— Платити, — вторує йому Ярара. — До чого дійшли — міняємо щурів на свободу.

— Вони ще гірші — міняють свободу на щурів, — жартує Лосано.

Із закутка, де Ілла вперто латає безнадійно рваний чобіт, долинає схожий на кашель сміх. Це теж гра слів, іноді Лосано влучає просто в десятку, і тоді здається, ніби він таки має рацію, викручуючи все навиворіт, наче рукавички, дивлячись на все під якимось іншим кутом зору. Чаклунство бідняка, як сказав колись сам Лосано.

— А як бути з дівчинкою? — запитує Ярара. — Ми не зможемо заглиблюватися з нею в хащі.

— Авжеж, каже Лосано, — але на узбережжі можна знайти рибалку, який переправить нас вище за течією, це питання везіння та грошей.

Лаура подає йому мате й чекає, але всі мовчать.

— Як на мене, ви вдвох повинні вирушати просто зараз, — мовить вона, не дивлячись