Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

бюджетного комітету, мегазаможна особа на ім’я Борис Шевченко.

Телевізійники заздрили колегам із Сьомого. Жоден інший загальнонаціональний канал не міг собі дозволити ігнорувати «темники», які спускали у засоби масової інформації з Адміністрації Президента. Майже всі інформаційні програми в країні мали вигляд причесаних близнюків. Серйозним журналістам уривався терпець. Днями ведучі провідних програм провели акцію протесту перед Українським національним агентством. Дехто з учасників ховав обличчя під пов’язками. Перехожим впадав у вічі транспарант, в якому повідомлялося, що через відсутність свободи слова журналісти добровільно залишають роботу на своїх каналах. Мітинг «незгодних» проводили щодня. З-поміж них більшало безробітних.

Газетярі з «Моєї України» такої проблеми не мали. Не знали вони жодних «темників», ані цензури з боку Чорняти, якщо не рахувати платних статей. Газета мала заслужену популярність, але баланс, що зберігався, був хиткий. Недарма Христина, перш ніж звільнитися, встигла розповсюдити в редакції анкету щодо редакційної цензури. Виявилося, що лише одна Човник і зазнавала утисків такого гатунку. Випереджаючи інші мас-медіа за ступенем свободи слова, газета, проте, зустрілася з іншим ворогом — безгрошів’ям. Її душу роз’їдала нахабна всюдисуща комерціалізація в оболонці звичайних журналістських матеріалів.

Якщо постійно писати «джинсу», то вона стає не менш агресивною за «темники», перетворюється на завуальований вид несвободи слова, думав Євген. Але умови в усіх сферах диктувало бізнес-середовище. У гаманцях прихильних до «Моєї України» парламентаріїв усе частіше бряжчало золото. Вони повірили, що можуть вичавити з головного редактора все, аж до викладення прямо протилежних позицій на двох сусідніх шпальтах. Газета стрімко віддалялася від «малого українця» і щораз більше нагадувала піар-ательє для амбітних представників середнього бізнесу.

Олігархічна диктатура дихала в потилицю. Багато чого в цій країні вже було закріплено за певними «господарями», мас-медіа не були винятком. Негласно розподілилися зони впливу між політиками і фінансово-промисловими групами. Телебачення чимдалі більше спеціалізувалося на висвітленні офіціозу і роботи Верховної Ради. Менш публічною видавалася діяльність газет і журналів. Їхні наклади постійно падали через дорожнечу послуг друкарень й служби доставки. Друкованим виданням дедалі частіше відводили роль обслуги, яка сервірувала стіл для вечірок політичного бомонду. Євген думав: що «темники», що «джинса» — один біс. Не одне, так інше врешті-решт витруїть із журналістики її бунтарський дух.

III

Минулого тижня до Бориса Шевченка звернувся представник державного підприємства Укркосмос. Свої тези щодо забезпечення інформаційної безпеки в країні цей фахівець виклав на папері й передав їх помічницею народного депутата Настею Невінчаною. Васне, з такими питаннями слід було б звертатися до іншого парламентського комітету. Але, за словами фахівця з Укркосмосу, глибину проблеми здатен осягнути саме власник Сьомого каналу.

Головний конструктор супутникової розподільчої мережі інформаційного забезпечення Іван Гриб запросив Шевченка відвідати підприємство. Врешті-решт, вони зустрілися.

Гість разом із головним конструктором піднялися в телепорт.

— Національна телекомпанія має прямий канал зв’язку з центральною передавальною супутниковою станцією. Сигнал приймають майже в усіх областях України та за кордоном. Звідси, з цієї студії, де ми зараз перебуваємо, в разі потреби, можна вести прямі телепередачі, — сказав генеральний конструктор.

Вони стояли посеред командного пункту майбутніх інформаційних війн.

– І цей сигнал прийматиме цілий світ? — перепитав Шевченко.

— Звісно!

Бориса пройняло холодком. На якусь мить здалося, ніби перед ним промайнула лиховісна тінь, як у фантастичному фільмі, де найбільші злочинці володіють таємним способом керування людською свідомістю за допомогою надсучасних космічних технологій.

— А в яких випадках передбачається трансляція безпосередньо з цієї студії? — тим часом спокійно поцікавився він.

— Ну, скажімо, в разі якщо виникне загроза національній безпеці. Система може розповсюджувати, крім іншого, сигнали оповіщення цивільної оборони, телетекст, інформацію навігаційного поля України і багато чого ще.

— Отже, якщо комусь забагнеться захопити банки й вокзали, в сьогоднішніх умовах йому замість пошти чи телеграфу достатньо буде окопатися в телепорті Укркосмосу? Користуючись цією технікою, він може оголосити світові про зміну режиму в країні або й навіть узяти в заручники уряд і звідси оприлюднити суму викупу?

— Теоретично так, — головний конструктор засміявся. — У вас багата уява!

Після цих відвідин Шевченко збагнув кілька принципових особливостей і парадоксів українського інформаційного простору. В ньому було стільки безладу! Почати хоча б з того. Що будь-хто міг за бажання потрапити неа територію отакого режимного об’єкта. А втім, сама тільки фізична присутність на ньому в наш час комп’ютерних технологій — ніщо. Як кажуть, стявши голову, за волоссям не плачуть. Космічну частину роботи телепорту забезпечував російський супутник, який «висів» над екватором за сорок тисяч кілометрів звідси. Дивно, але в Україні роками не могли вирішити проблему зі створення власного, національного супутника. І це в космічній державі, де президент свого часу очолював унікальне виробниче об’єднання, яке виготовляло не менш складну техніку! Через відсутність українського космічного апарата до послуг закордонних супутникових операторів були вимушені вдаватися й державні структури, ті ж таки телерадіокомпанії, ба навіть митна служба й прикордонники. Інформаційна безпека держави при цьому нагадувала розкритий кошик при дорозі — хто не пройде повз, то зазирне.

Проте половину справи було зроблено. Із розповіді Івана Гриба випливало, що майже в усіх областях уже стояли супутникові приймальні станції, зведені державним коштом. Однак відразу після початку цієї роботи майже на двохстах об’єктах відомство заявило про безперспективність проекту… Важко було пояснити, чому в космічно «просунутій» державі є населені пункти, де відсутнє навіть елементарне телебачення. Водночас державна цифрова супутникова розподільча мережа зацікавила інвестора.

Іван Гриб надіслав до редакції газети «Моя Україна» власну статтю, виявивши в ній не тільки обізнаність з проблемою розвитку супутникового телебачення, а й неабиякий літературний хист. Над цією інформацією Женя довго думав, і йому було шкода, що в межах економічної сторінки навряд чи дозволять розробити тему, що заслуговує навіть і на серію статей. За іншої редакційної політики, можливо, з часом і вдалося б, але зараз — він точно знав — такого матеріалу Каперс не пропустить.

IV

Розпочалася марудна, нудна робота виборчих штабів. Настя опинилася в центрі подій — замінити її поряд із Борисом Миколайовичем не