Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Лошаки вже як ті ружі, стали шаленими кіньми, тільки дядько Артем їх мордують, коли не хочуть залягать. А дядько Сабрі кажуть, що ви нібито веліли їх так мордувати, а нам жаль їх... Хрещена Явдоха були взимі і нам гостинців доста від зайця привезли. То коли ви вже мене і Ромка, як казали-сьте, візьмете на Січ, бо ми вже їздити і верхи, і під конем навчилися — зовсім-зовсім!.. Ваші діти: Петро, Ромчик, Мариля та Яринка...»

Пам'ятав Сірко листа і від Дзиковської: «Вельмишановний наш, зичливий куме і мосьпане полковнику Іване! — писала вона, і лист той, як і Софіїн, грів його, додавав сили та наснаги, ніби запевняючи, що він не самотній у людському морі, а має добрих друзів і рідних.— Ми в Бозі жиємо, а я газдую та помалу даю раду нещасним нашим прихідцям-викітцям на займанщинах. Як повені, їх нині тутки набралося! Івась також, узявши урльоп, їх приправив нещодавно цілі юрмища. Тепер слугує князеві Ромодану в Острогозьку. Чекали-сьми твою милість до себе бодай взимі, та й марно, і боїмося, щоби там чого з тобою не лучилося. Хай Бог дасть вам сили, відваги і згуртованого одностаю та вбереже вам життя. Нашого бідного люду тут ніхто не притискає, і жиємо ми, як у власній державі, але як довго те протягне — не знати, бо Ромодан просить царя, щоб той прислав більше стрільців, а ми, козаки, для нього ворохобники. А за прислані восени гов'яди, коні та шаття викітчани тобі вельми зичливо дякують, як і ми з Івасем — за дорогі дарунки. Будемо знову узимі в Софії. У них все гаразд, лиш Богом, прости Боже, вона захворіла невиліковно, їй неспинно звучить у голові Божий голос і кличе її до себе. А воно, видно, то чуперадла та блудні її обсідають, нещасну. Аж дивно, не в нужді ж живе! Співчуваємо і їй, і тобі... За дітей не турбуйся, вони в надійній безпеці і вишколі, як і належить.

Низький уклін тобі та зичення від Івася. Йому також не з медом, бо князь Ромодан — тепер Ромодановський — потроху, хоч і з оглядкою, прибирає і нас усіх, і бідний люд до рук, а вони в нього ох загребущі! Ніхто не відає, чим те скінчиться. Ростуть діти наші, слава богу! Пильно просимо, напиши або перекажи нам хоч щось про себе і навкруги... Ледь не забула-м: нашим отцям тутки по більших приходах стали платити жалуване від самого Никона та присилати їм, ніби в поміч, дияконів-пияків піддячими... Явдоха».

Сірко, перебрівши в пам'яті отими листами, зітхнув і наче знову побув коло своїх. Довго ще в думках, попри все навколишнє, він зустрічався з ними всіма і навіть з капулівчанами та Січчю, сперечаючись. Душа розривалася надвоє: одна частина її була в Артемівці і Острогозьку, а друга — в Запорогах і Капулівці.

«Немає, мабуть, ніякого в нас Бога, бо коли б був, то не дивився б байдуже на довгі і тяжкі наруги над бідним людом і не мовчав».

Отямившись, що геть відстав і опинився позаду війська, він перевів Велеса на швидку ходу і почав обходити шерегових. І тут, проїжджаючи понад довгою стрічкою кінних, чув він в уривках розмов одну й ту ж біду, хоч і сказану іншими словами. Козаки пережовували те ж горе: нарікання і турботу, а не надії і переконаність, осуд і догану, а не похвалу і одобрення.

Джмелиним дзижчанням влітали ті розмови Сіркові у вуха, а накривалися якоюсь витіюватою, крученою-верченою правдою, ніби насмішкуватою, аж він притримав коня: «Еге, Андрію, біг шлях, біг та й розділився на відноги, то так і ти. Запали тільки людові свічку бажання, і вона освітить йому путівець спасіння і надії. Ти, бач, хитрий і мудрий, як лис отой! Орел твого розуму високо в небо знісся!..» — «Цінні, як коштовності на кармаші-ярмарку, твої поради, але чорний сажень долі поведе люд не туди, де пророчиш, а до слупа смутку, журби, побивань і болістей, то що ти зробиш?..» — «Грійся, кажу, теплом мого серця і гарячого слова, харчуйся добрими моїми бажаннями та живи моїми віщуваннями, шановний, а я...»

Два співбесідники-сотники, їдучи поряд, один позаду, а другий — попереду своїх сотень, широколиций і піснолиций, також вели розмову про те ж, лише один був стриманим і скупим, а другий балакучим. Сірко зауважив, що один говорив скупо, давав перевагу в розмові не туманним мереживам, а мудрій уникливості від відповіді чи й промовчував, подобаючись йому.

«Відвуд, бач, у красному пір'ї, а смердить так, що й не підступиш, так воно, може, і гетьман: доки війна — поки й доступний, а тоді і на віддаль стріли до себе не підпустить, лакизами та блюзнірами обросте, маєтків набудує. Кажуть же, що даринами його, як князя якого, обіклали чужинецькі посли».— «То все ж у наш город, а не в чужий іде!» — «Та воно-то так, тільки нам з тобою що з того?..»

Слухаючи оті мовлення і рядовичів, і сотників, Сірко згадував погром коронного гетьмана Станіслава Конецпольського під Переяславом, і взяття Кодака разом із Сулимою, і Жовтоводську та Корсунську битви, і погром ним особисто Лаща під Хирівкою, як і перемогу над королівськими військами під Пилявцями, Збаражем, Зборовим, Львовом та аж Замостям, порівнюючи їх по вправності і героїзму із підвінницькими та батозькими, підтримуючи гетьмана в тому, що «програна лише битва, а не війна!..» Але тут же згадував уже другу зраду хана Іслам-Гірея і шаленів, сатанів та доходив до нестями, аж його Велес відчував те на собі, зизуючи великим вороним оком.

Вражало Сірка і усвідомлення рядовим козацтвом першопричин лиха свого люду: «Ти мене не вмовляй, що гетьман поганий! Ти мене переконай, що переобрати його — це зробити добру справу!— обурливо тикав пальцем якийсь голомозий молодшому.— Не марно ж старі люди кажуть, що дурний порядок краще розумного безпорядку!..»

«А де ти, Іване? — питав сам себе Сірко.— З ким ти і за кого ти? — доскіпувався. І відповідав: — Між народами-гнобителями